Переоцінка поглядів — це робота над власними помилками. Однак, всім відомо, що більшість людей не любить визнавати власних помилок. Виправляти власні помилки — це справа людей вольових та відповідальних. Дехто, навіть серед впливових та визначних особистостей, так і не зміг виправити своїх доленосних вчинів, усвідомивши їх глибоку хибність та руйнівну силу. Наприклад, поет Микола Хвильовий, який волів пострілом обірвати собі життя, аби не спостерігати, як підтримувана ним влада нищить селян Голодом.

Ще й по сьогодні, як центральна, так і місцева влада воліє виправдовувати злочини радянського режиму та “не чіпати” історію. З одного боку – так простіше. Не потрібно проводити ніяких переосмислень, досліджень та аналізу минувщини. З іншого боку — це вигідно, адже золоте правило української політики звучить так: “Казати людям те, що вони хочуть чути”. Херсон не є виключенням з цього правила.

Політики люблять подавати прості рішення складних проблем. Що ж стосується історії — то тут все гранично просто. Офіційно вся історія Херсону поділяється на “священних корів”, “неоднозначні теми” та “скелетів у шафі”. Наприклад, Катерина ІІ — це “священна корова”. До тієї ж категорії відноситься її коханець Потьомкін. Тут все тільки в солодко-пурпурових тонах: укази, імператорська велич, благодійництво, щедрість, розмах задумів. Якщо в когось постає запитання про жорстокість імператриці, закріпачення українських селян (фактичне запровадження рабовласництва), розпусніть Катерини — то тут виринають “скелети у шафі”. Ну як можна говорити про сексуальну збоченість цариці, якщо в Катерининському соборі стоїть “крісло Катерини”? Ну, це ж не “комільфо” (від фр. “Comme il faut” – правильно, так, як має бути. – авт.)!

Дивовижним чином херсонські чиновники поєднуть великодержавний російський шовінізм із радянським інтернаціоналізмом. Поруч з Катериною та Потьомкіним на херсонській “дошці пошани” висить Ленін, Дзержинський, Фрунзе та весь комсклад Червоної Армії. Це цілий священний колгосп! Всі історичні теми та персоналії, які мали наглість з’явитись у той прекрасний час — це “неоднозначні теми”. От був собі такий штабс-капітан Російської імператорської армії Тимофій Шкарупа — повний кавалер медалей та орденів Святого Георгія. Унікальний випадок в історії Херсонщини. Ну, просто мрія херсонського “великодержавного історика” Сергія Дяченка. І на тобі! Цей уродженець Чаплинки підтримав УНР та заприсягнув на державному прапорі![1] “Пропало всьо!”, – людина втрачена для історії рідного краю. Якби дали останній орден посмерто, у 1917 році, то, можливо, сподобився б честі мати власний гіпсовий бюст у школі № 51 ім. Князя Потьомкіна.

Коли на зорі української незалежності херсонські краєзнавці тільки почали досліджувати участь херсонців у боротьбі за незалежність (дослідження Дементія Білого, Олени Марущак, Миколи Оленовського) — то херсонців-державників обзивали “білими воронами” та виключенням із правила.[2] Мовляв, ну Володимир Кедровський (херсонець, який очолював Державну інспекцію Армії УНР — авт.) – це ж один такий! Згодом архіви стали доступні для широкого кола відвідувачів. З’явились імена спочатку видатних херсонців-військовиків, а згодом — десятки імен пересічних козаків та старшин, які віддали своє життя за незалежність УНР.[3] Треба міняти тактику. Версія про “двох петлюрівських зрадників на всю область” вже не підходить. Однак, є старий спосіб – “неоднозначна тема”. Дуже універсальний метод…

Можна влаштувати парад-маскарад на 9 травня із перевдяганням школярів у піонерів та проїхатись на ретромобілях по Перекопській.[4] Обов’язково треба поставити мікрофон, щоб міг виступити Голова держадміністрації та мер міста і розповісти про свою любов до пенсіонерів (бо ветерани-фронтовики вже спочили в Бозі). 9 травня — ще одна “священна корова” нашої історичної політики. Будь-які дискусії про Червону Армію — суворе табу (“Скелет у шафі”). “Неоднозначні теми” про цей період навіть не можна зачіпати (мова йде про участь херсонців в УПА).

Саме через політику “забронзування радянського минулого” автор цих рядків і переосмислив своє ставлення до УНР та УСРР, ЧА, УПА тощо.

Нещодавно, відвідавши Державний архів Херсонської області, ознайомився із записами “про смерть” у метричних книгах православних церков Херсона за 1918-1919 рр. Знайшов чимало цікавого. Є над чим подумати.

Визволення Херсона військами Червоної Армії позначилось розширенням херсонських кладовищ та заповненням полишених підвалів. Честь і гордість нашої історії, вояки-червоноармійці, добре почистили Херсон від херсонців. І мова йде не про розстріли у ЧК зразка 1937 року (яких також було чимало в Херсоні), а про поведінку червоноармійців у нашому місті. Стріляли без огляду на класову приналежність та майновий стан. Серед жертв червоноармійців, наприклад, потомственний дворянин Кирило Грошоревський. Мав 25 років. Вбитий більшовиками 7 березня 1918 років. Труп “злосного буржуя” 18 днів не видавали родичам, і тільки коли шкіра на тілі вбитого потемніла до невпізнаності, Грошоревського, разом з тілами інших страчених, передали родині.[5] Так само “законно” вбили при спробі втечі сина губернського секретаря Миколу Козляковського. Сімнадцтилітній юнак переховувався від червоних на хуторі Василенка. Однак, могутня рука пролетаріату дістала цього негідника і там.[6]

Серед десятків зарубаних, постріляних та зґвалтованих є чимало звичайних херсонських міщан.[7] У 1919 році Успенський Собор перетворився на справжній “некрополь жертв червоноармійців”. У той час священики ще не боялись совєтів та відспівувавли нещасних просто у храмі. Ховали вбитих на міському кладовищі.[8]

Згодом радянська влада пригадала попам всі їхні контрреволюційні злочини. Церкву перетворили на спортзал, у вівтарі облаштували туалет, а вулицю Соборну, якою несли труни із вбитими хесронцями, назвали вулицею Леніна. Ну хіба не ідилія?

Сьогодні керівники міста й області воліють ставити «Пам’ятник посмішці”, відкривати “Катериненські карети”, одним словом — робити все, аби сприяти оскотиненню народу. Адже худобина не тільки не цікавиться, хто і за що заклав її предків, – нещасні тварини думають лише про наповнення шлунку вівсом та покірно схиляють голови у стаді сірого бидла.

Павло Подобєд,
координатор благодійної ініціативи “Героїка”

Джерела

1. П. Феденко. Відійшов у вічний похід // Українське козацтво. 1970. – ч.1 (15). – с. 54.
2. М. Оленковський. Володимир Кедровський // Степова Україна. — 1995. — № 2, 3.
3. П. Подобєд. Знайти українських героїв // Персонал плюс. — 2010. — №44 (397)
4. Как Херсон отметил День Победы (фоторепортаж). http://pik.ua/photos/url/kak_herson_otmetil_den_pobedy_fotoreportazh
5. ДАХО. Ф. 137, Оп. 32, спр. 25, Арк. 100
6. ДАХО. Ф. 137, Оп. 32, спр. 25, Арк. 125
7. ДАХО. Ф. 169, Оп. 1, спр. 44, Арк. 120
8. ДАХО. Ф. 137, Оп. 8, спр. 40, Арк. 119