Новини

Пам’ятник козакові Сергію Кравченку

Кіннота Армії УНР. Фрагмент картини Леоніда Перфецького.

Об’єкт: Хрест Симона Петлюри

Місце розташування: с. Озеряни Бучацького району Тернопільської області.

Загальний кошторис проекту: близько 3 000 грн.

(Виготовлення хреста та підставки; нанесення напису гравірувальною машинкою на кам’яну дошку; виготовлення надгробку; доставка з Корсуня-Шевченківського до Озерян; монтаж пам’ятника).

Матеріал: бетон стилізований під чорний граніт, камінь габро, латунь, сталь.

Пам'ятник виготовленого у формі ордену Армії УНР «Хрест Симона Петлюри»
Пам’ятник виготовленого у формі ордену Армії УНР «Хрест Симона Петлюри»

Серед похованих:

Козак 3-го Кінного полку 3-ї Залізної дивізії Армії УНР Сергій Кравченко

В серпня місяці 1920 року лісовою дорогою, не поспішаючи, переходив з села Ріпинці до села Жизномир 3-й Залізний кінний полк.

Вечір настав тихий, але свіжий. Приємна прохолода після денної спеки бадьорила і людей, і коней.

Козаки розмовляли жартуючи, згадували минулий бойовий день, та й коні наче почували, що вже скоро напарені спини будуть розсідлані і достанеться їм добрий харч та спочинок.

Тиша була в природі. Тільки десь здалека долітало гуркотіння гармат і нагадувало,що не скрізь наступив спокій.

– То, мабуть, у Волинців,- вимовив один козак.
– Ні, то, напевно, у Запорожців стрілянина, бо вони недалеко праворуч од нас. Я був сьогодня у Запорожців з розїздом для звязку. Це як раз у них іде бій…

Побалакали та й замовкли.

Кіннота виступила з лісу. Далі дорога звернула, пійшла глибоким яром, де унизу бігла неширока, але бурхлива річка Стрипа. За часів великої війни стояв тут деревляний міст, але російська армія, відступаючи, спалила його, і залишилися там самі обгорілі палі, а попід ними міцно билася та шуміла вода, що бігла далі аж до самого Дністра.

Трохи нижче був брід, яким користалися і козаки, і селяни.

Полк повільно спускався яром. На чолі його їхав молодий командир, що на своєму рослому коні виглядав, наче хлопчик. Та й справді було йому всього 27 років, але надзвичайна його хоробрість та вміле керування полком оповило його славою та глибокою пошаною всієї дивізії. За командиром полку – орхестра на білих конях, а далі довга стрічка сотень.

Полк почав переходити річку. Коні, – одні сміливо кидались у вуду, а інші тільки під ударами нагая обережно вступали до холодної води. Сотники стояли на березі, курили та доглядали, як переправляються козаки.

Чутно було, як якийсь старшина кричав:
– Гнатюк, дай шенкеля, відпусти повід. Нащо затягнув коня?

Гарматчики, що їхня батарея стояла на позиції біля броду, купалися та, дивлячись на переправу, жартували над кіннотчиками.

– Не бійсь, не бійсь, впадеш – витягнемо…
– Він сам більше боїться води ніж кінь…
– Йому б на корові їздити, а він у кінноту пішов…

Вже переходила третя сотня, коли по кольоні залунала команда:
– Квартієри, вперед!

Від кожної сотні відїхали два козаки і чвалом поскакали до голови кольони.

З третьої сотні також вискочило двоє. Один, молодий та гарний, жваво перегнав свою сотню, вдарив канчуком коня і раптом скочив до води. Звався він Сергій Кравченко і був родом з села Бабчинець на Поділлі.

– Гей, ти, чортяко, обережно! – кричали козаки, але Сергій вже опинився на другому березі та погнав наперед кольони, де збіралися квартирієри. А з берега знову вигуки:

– Сергій, чуєш, та гляди, щоб добре мешкання було!… Та щоб з дівчатами!

Увесь полк, уже пішки, з кіньми на поводу, потягнувся на гору до села Жизномира. Тут останніми днями був жвавий рух. Квартирували обози 3-ї Залізної дивізії, інші тилові установи, а також штаб дивізії. Селяни саме йшли з поля, по вулицях зустрічалися козаки, на подвірях курилися димки походних кухонь, а коло них метушилися кашовари.

Квартирієри вступили до села. Старшина поділив його на частини. Сергій з своїм товаришем підїздив до кожного подвіря у своїй частині села, підраховував, скільки приблизно людей та коней можна там поставити, а потім крейдою писав цифру на воротях.

Зупинився біля одної бідної господи. Маленьке подвіря, бідненька хатина свідчили, що тут ніяк не можна помістити більше двох кіннотчиків. Сергій схилився з коня і написав на воротях цифру 2.

В цей час двері в хаті відчинилися і на порозі зявилася постать старого селянина, що спокійно звернувся до Сергія:
– А що це буде, москалику?
Сергій образився за слово «москаль» , але з поваги до дідуся чемно відповів:
– Та ми не москалі, а українці, як і ви. Приймайте двох кіннотчиків на мешкання!

І зараз же помітив Сергій, за плечима дідуся, стурбоване обличча молодої дівчини, що з зацікавленням дивилися на козаків.
– Яка гарна! Подумав він.
Дід покірливо мовчав, а потім відповів:
– Та у нас паші нема.
– Нічого, дідусю, пашу знайдемо в іншому місці. У вас ми з товаришем удвох будем мешкати.

Сергій рушив далі. Здалека чути вже було орхестру. Полк наближався до села.

Коло церкви командир пропустив козаків перед собою. Музика грала дивізійний марш.

– Спасибі, хлопці, за службу!
– Слава Україні, слава!

Сергій розташував сотню і пішов з конемна поводу до свого мешкання. Розсідлав коня, уважно вишарував його соломою, привязав до воза, кинув йому оберемок сіна та й, замислившись, сам сів на воза. Чекав, що господарі запросять його до хати. Але ніхто не виходив. Думки Сергія перекинулись до рідного села Бабчинець, до батьків, що покинув він їх там після того, як село зруйнували поганці большевики і бабчинецькі селяни на весні 1920 року збройно виступили проти москалів. Пригадав Сергій, як він довгий час ховався по ярах Поділля, як нарешті прилучився до третього кінного полку.

Вже вісім місяців Сергій бється за волю рідного народу. В полку його поважали й знали, як хороброго вояка та доброго кіннотчика, а сотник завжди призначав його у відповідальні розїзди.

Сергієві в голови приходили ріжні спогади, аж поки очі не заплющилися і змучений козак солодко заснув на возі. І вже крізь сон почув він:
– Козаче, а може б ви зайшли до хати?

Сергій підвівся і побачив діда, що привітно на його дивився. Сергій і сам би давно пішов до хати, як це робилося завжди, але йому здалося, що й дід, і його гарненька онучка не були раді несподіваним гостям, і він вирішив залишитися на подвірї.

Сергій зліз із воза і пішов за дідом до хати. Його товариш уже сидів біля столу, на якому стояв глек квасного молока, хдіб та картопля.

В кутку хати, коло печі, стояла дівчина – онучка дідуся, що соромливо та з великим зацікавленням придивлялася до козаків.
Почали їсти.

Товариш Сергія жартував з дівчиною, оповідав дідові про Україну та про бої. Сергій мовчав, але пильно придивлявся до дівчини. І знову подумав: Ах, яка-ж гарна!

Подякувавши за вечерю, козаки пішли спати на подвіря біля коней. Сергій хоч і стомлений, але не відразу заснув.

Ранком, ще досхід сонця, далеко почулися гарматні стріли. Десь почався бій. І свіже повітря прорізав металічний звук сурми, що трівожно, але бадьорою мельодією скликала полк. По вулиці проскакав ординарець з криком:
– На коні! Сполох!

Із усіх дворів виїзджали кінні і чвалом прямували до церкви. Обози виходили з села на захід. Швидко проскочила на позицію батерія. В яру чути було жваву рушничну стрілянину, а в околиці села стрекотів кулемет.

Сергій також скочив на коня хотів уже гнати до церкви, але зупинився. Треба попрощатися з господарями.
– Спасибі вам! Прощайте!
Дідусь спокійно, дівчина стурбовано відповіли:
– Щасти, Боже! Повертайте знов до нашої хати!

Полк у кольоні рушив із села на схід та, пройшовши з кільометр, зупинився в гаю.

Вже дуругу годину стоїть полк в резерві. Козаки сумують. Дехто спить, інші балакають. Коні пасуться або тягнуться до галузок.

– А куди ти? Стій! – чути суворий, але ласкавий голос козаків.

Сергій привязав коня до дерева і ходив недалеко та збирав квіти. Бій з московськими большевиками був зараз за селом, де перебував минулої ночі полк Сергія, і Сергій був повний занепокоєння за дівчину з тої бідної господи, де ночував він, за дівчину, що її образ він вже носив у своєму юнацькому серці.

– Чи не забили її москалі? Чи не образили, чи не знущались над нею? Хоч би скорше була вже атака. Він завзято буде рубати ту червону сволоту, перший вскочить до села, звільнить її з неволі і передасть їй оці прості, але гарні лісові квітки. Хоч би скорше!

Він прислухався до того, про що балакають у штабі полку, що розмістився тутже в лісі, недалеко від його сотні.

Козаки знали, що ворог ранком атакував нас, збив з позиції нашу піхоту та зайняв уже село Жизномир. Сергій бачив, що прийшов резервовий курінь піхоти і чув, що мусить бути контратака і що чекають лише на наказ із штабу дивізії.

Коли ось на лісній дорозі показалися два кіннотчики, що прямували до полку.
– Де штаб полку? – питали вони.

Через хвилину командир полка читав наказ та віддавав розпорядження. Третій Залізний кінний полк мусить атакою підтримати контратаку піхоти.

З боку села вже чути було зміцнену стрілянину і через голови полку наша батарея посилала стріл за стрілом.

Полк рушив. Обличча старшин і козаків стали напружені. Але в кожному полку є козаки, що навіть і в таку поважну хвилину можуть жартувати. Хтось, побачивши у руці Сергія квіти, викрикував:
– Дивіться, хлопці, Кравченко на весілля їде!
– Сергій москалям квіти везе!

Сьома бриґада третьої Залізної дивізії йшла в наступ на Жизномир рідкою лавою майже на відкритому полі. Піхота лягала, стріляла, підіймалась, бігла і знову лягала… В лаві видно було кулемети… Стрілянина була жвава. Над селом рвалися наші шрапнелі, а ворожі – над нашою лавою.

Полк вийшов із лісу та прийняв бойовий лад.

– В атаку! Слава! – Блиснули шаблі і полк чвалом полетів на ворога, випереджаючи свою піхоту.

Сергій міцно стиснув шаблю в руці, і вилетів наперед, підбадьоруючи коня острогами.

– Кавалєрія! Кавалєрія! – пронеслось по ворожих лавах, що не витримали енергійної атаки української кінноти. Москалі почали втікати.

Сергій, що скакав попереду всіх, перший кинувся рубати москалів. От він уже розрубав голову одному. Зарубав ще трьох. Але пятий обернувся і просто напроти стрельнув у Сергія з рушниці.

Сергій почув, що ніби гаряча голка проколола йому бік, але гнав усе наперед, міцно стискаючи шаблю. Закрутилася йому голова, несподівана слабість охопила раптом усе тіло, і він, аби не впасти, обхопив коня за шию.

Одна думка була у нього тепер в голові: скорше доскакати до хати дідуся і його внучки. Кінь вже гнав вулицею села, але він не відчував свого їздця, що вже не правив і напружував лише всі зусилля, щоб не впасти. Кінь відчув, що щось неладне скоїлося з його їздцем, і зупинився. Сергій упав з коня мертвий. Кров з пробитого ворогом козачого сердця заляла мундир і квіти.

Другого дня біля маленької старої церкви в Озернянах стояла на цвинтарі коло свіжої могили розкрита труна, там спочивало молоде козацьке тіло. Біля труни командир дивізії ґенерал Удовиченко, командир полку, старшини, товариші небіжчики, багато селян, дівчата й діти. На дорозі стоїть чета з сотні, в якій служив Сергій. Жалібно править останню службу дивізійний священик.

Після служби Божої командир дивізії говорить своє прощальне слово:
– Славний козаче, дорога дитино українського народу! Ти віддав своє молоде життя за волю України, але спокійно спи свій вічний сон. Ті, що залишилися, будуть далі боротися аж до побіди над ворогом, від кулі якого ти загинув. Прощай!
І промовив далі ґенерал, звертаючись до селян.
– Селяни. Ми підемо далі, куди нас покличе обовязок. Під вашу опіку залишаємо оцю, дорогу нам могилу. Доглядайте добре її, бо спочиває в ній той козак Сергій Кравченко, що не тільки кохав свій рідний край, за волю якого прийняв смерть, він покохав був також вашу дівчину…

Труну тихо опускають у могилу, лунає команда:
– Для пошани! Чета – вогонь!
Чути три сальви. І потім – глухі звуки падаючої на труну землі.
Плачуть селяни, плачуть товариші Сергія, сльози також на очах у командирів…

Старі й молоді громадяни села Озерян, дівчата й діти! Чи памятаєте й знаєте ви могилу Сергія Кравченка, що похований коло церкви у вашому селі? Коли вже забули, – то розшукайте її. Коли знаєте і пам’ятаєте – не забувайте її!

Написав: ген. Олександр Удовиченко

Взимку 2013 року Благодійний фонд “Героїка” здійснив пошукову виправу до Озерян. Активісти, за допомоги місцевих краєзнавців та старожилів, віднайшли місце поховання Сергія Кравченка. Могила козака, разом із цвинтарною церквою, була ліквідована комуністами після Другої світової війни. Однак в пам’яті кількох місцевих мешканців закарбувалось місце поховання. Могилу можна відновити. Долучайтесь!

Переказати кошти на цей проект можна на картку:

ПАТ «Укрсоцбанк»
Номер карткового рахунку: 2625 4026 0195 26
МФО: 300023
ЄДРПОУ: 00039019
Номер транзитного рахунку: 2924 3010 0000 11
Подобєд Павло Костянтинович

Докладніша інформація: heroic.spirit@gmail.com
+ 38 093 725 67 45

5 Comments

  1. У вартість входить “доставка з Корсуня-Шевченківського до Озерян”. А що, на місці не можна зробити?

    1. Звісно, що на місці такого пам’ятника ніхто не зможе зробити. На то є ряд причин: а) відсутність форм для петлюрівського хреста і надгробку; б) відсутність спеціального обладнання (вібростіл, плоскошліфувальні машини тощо); в) відсутність майстрів з виготовлення “штучного каменю”; г) відсутність майстерні. Пересилати форму, інструменти та їхати самому до села, аби на місці все зробити – це буде фантастично дорогий проект (бо форми для хреста і надгробку та інструменти доводиться везти ще й назад до Корсуня-Шевченківського). Якщо Ви говорите про виготовлення аналогічного пам’ятника з граніту у якійсь місцевій майстерні (150х80х30 см + плюс надгробок) – то це коштуватиме навіть не 1 000$, а дорожче. Вже цікавились цим питанням. Максимум можливого – це встановлення виготовленого у Корсуні-Шевченківському пам’ятника руками місцевих мешканців.

  2. Однозначно це повинні зробити жителі села..

    1. Панні Алло, з впевненістю можна сказати, що мешканці села самостійно ніколи пам’ятника не поставлять. В одній лише Тернопільській області поховано кілька сотень вояків Армії УНР (які загинули під час кампанії 1920 року) – і пам’ятників немає жодних. Навіть у тих селах, де люди знають про ці могили – немає нічого. За 20 років відновлення незалежності ніхто не встановив навіть дерев’яних хрестів. Така ситуація простежується не лише по Чортківському але й по Гусятинському та інших районах.

  3. Найоптимальніше, на маю думку, коли мешканці села долучаються до збору коштів і допомагають руками і інструментом впорядковувати місце і майстру встановлювати хрест, кватирують майстра у себе і, по можливості, допомагають раз у день теплою стравою!

Leave a Reply

Your email address will not be published.