Українські політичні емігранти з’явились у Люксембурзі ще на початку 1920-х років. Кістяк громади становили ветерани Армії УНР та УГА, які переїздили до Люксембургу як з Галичини, так і з таборів для інтернованих на території Польщі і Румунії. Чимало українців прибули до Люксембургу з Німеччини. Насамперед йдеться про нужденних студентів, які вже у 1923 р. створили комітет з пошуку праці для представників «Спілки українських студентів у Німеччині». Цей комітет не лише виконував функцію української біржі праці, допомагав одержати візу, але й слугував комунікаційним центром громади. Через нього можна було знайти співмешканця для найму житла, розшукати земляків тощо. Головою комітету був пан Балабан.

21 вересня 1924 р. відбувся підготовчий з’їзд українських емігрантів Франції, на якому були представлені такі громади: Кнютанж, Оден-ле-Тіш, Ромба, Вільрю, Шалет, Париж та Люксембург. Українців Люксембургу представляли делегати Антоненко, Білинський і Галяфре. Цей підготовчий з’їзд утворив комісію зі скликанню першого українського емігрантського з’їзду, який через три місяці відбувся у Парижі – в днях 3-4 січня 1925 р. На ньому були представлені всі ті громади, що були й на підготовчому з’їзді в Кнютанжі, та ще кілька місцевих українських організацій у Парижі. На з’їзді було утворено «Союз українських емігрантських організацій у Франції», затверджено його статут та обрано першу Генеральну Раду, як зверхній виконавчий орган Союзу. До Союзу увійшли всі згадані організації, крім Люксембургу, що, будучи закордонною для Франції організацією, згідно з тамошніми законами, не мав права входити в склад організацій у Франції.

Отже, хоча українські емігранти Люксембургу й мали тісні зв’язки з українцями Франції, все ж у 1924 р. вони не влились до «Союзу українських емігрантських організацій у Франції», а створили окреме середовище.

Однак співжиття українських громад Люксембургу та Франції має довгу історію. Насамперед історію зв’язків з прикордонним французьким містечком Оден-ле-Тіш, у якому існувала потужна українська громада. Наші емігранти, які працювали тут на важких фізичних роботах, разом влаштовували українські свята, разом відправляли в останню путь видатних українців – членів своїх громад. Наприклад, 21 березня 1926 р. були відзначені Шевченківські дні, за участі мера Оден-ле-Тіш та кореспондентів люксембурзьких газет. Свято вели двома мовами: українською та французькою. У грудні 1930 р. в Оден-ле-Тіш було скликано загальні збори українців міста, а також української громади Люксембургу. Результатом такого зібрання стала спільна заява із засудженням політики терору в окупованій більшовиками Батьківщині.

Українці православного віросповідання, котрі мешкали у Люксембурзі, брали участь у релігійному житті української колонії Оден-ле-Тіш. Кілька разів на рік люксембурзька громада приїздила в гості до українців Оден-ле-Тіш, аби взяти участь у великодньому чи різдвяному богослужінні. За храм українцям служила місцева лютеранська кірха. Настоятелем громади був пан-отець Гречишкин. Перші згадки про участь українців Люксембургу у житті української православної парафії в Оден-ле-Тіш датовані травнем 1926 р.

Те, що українська громада Люксембургу складалась значною мірою з політичних емігрантів – говорить той факт, що невдовзі після вбивства у Парижі Головного Отамана військ і флоту УНР Симона Петлюри громада розпочала збір коштів на вшанування його пам’яті. У 1926 р. на ці потреби українці Люксембургу зібрали 115 бельгійських франків.

У 1927 р. до Люксембургу з Чехословаччини приїхала невелика група (близько 10 осіб) випускників Української господарської академії у Подєбрадах, Чехословаччина. Новоприбулі прагнули знайти роботу за фахом – насамперед інженерами. У пошуках роботи вчорашні студенти звертались до «старих емігрантів», якими були їхні молоді однолітки – ветерани визвольних змагань. Лише небагатьом вдавалось відшукати роботу за фахом та одержати гідний заробіток.

У 1929 р. у Люксембурзі був сформований осередок ОУН на чолі із сотником Армії УНР Осипом Твердовським. Організація перебрала на себе провідну роль у політичному житті громади. Твердовський тримав тісні контакти із Товариством бувших вояків Армії УНР в Оден-ле-Тіш (Франція) і гуртував довкола себе багатьох українських комбатантів з країн Бенелюксу.

Під час Другої світової війни однією з найвпливовіших українських суспільно-політичних організацій Люксембургу стало Українське національне об’єднання, а також створена при ньому жіноча секція (ЖС УНО). Перший відділ ЖС УНО був утворений у Нільвінґені. Згодом були утворені відділи у Альґрінґен, Діденгофен, Дойтч-От, Гаґендінген. Цілою ЖС УНО в Люксембурзі керувала пані Ю. Івасенко. У 1941 р. вона організувала у Альґрінґен свято Лесі Українки для дітей, а згодом і відзначення нового року. Зібрані на святкуваннях благочинні пожертви були скеровані на потреби полонених українців з лав Червоної армії, яких українські політемігранти прагнули схилити на свій бік. Подібного роду акції відбувались по всіх місцях розселення українців. Наприклад у м. Дойтч-От відділ ЖС УНО під керівництвом пані М. Мидель та за активної допомоги пані О. Жураківської та пані О. Міськевич влаштували День матері. Громада долучилась до збірки коштів на утримання «Музею української визвольної боротьби у Празі», широко відомого з розповідей колишніх студентів Української господарської академії у Подєбрадах.

У Люкембурзі мешкали й відомі українці: від 1923 р. сотник Армії УНР Осип Твердовський, який фактично став творцем української громади у цій державі та полковник Армії УНР, Голова Проводу ОУН Андрій Мельник від 1945 року. Тут відбувались важливі зустрічі Андрія Мельника з чільними діячами української еміграції: Миколою Капустянськими, Олегом Штуль-Ждановичем, Миколою Плав’юком та іншими.

Новий етап у житті громади розпочався по завершенню Другої світової війни, коли частина радянських військовополонених – українців не забажала повертатися на батьківщину та осіла в Герцогстві.

Українська політична еміграція у Люксембурзі існувала аж до моменту розвалу СРСР. Відомо, що під час проведення у 1986 році конференції Всесвітньої антикомуністичної ліги (ВАКЛ), членами ОУН (б) було розгорнуто потужну інформаційну кампанію (приватні зустрічі, публічні доповіді, поширення листівок). Українці добивалися від ВАКЛ ухвалення резолюції на підтримку українських політичних в’язнів. Зрештою, резолюція була ухвалена, а КГБ довелось оплатити серію замовних публікацій у західних ЗМІ, які б скомпрометували українських націоналістів та антикомуністичний з’їзд у Люксембурзі.

Нова трудова еміграція, що з’явилась у Люксембурзі після 1991 року, тривалий час не проявляла себе в організованому громадському житті. Лише з початком російсько-української війни окремі українці почали гуртуватися з метою збору допомоги для українського війська. За приблизними оцінками українська громада Люксембургу у 2018 р. становить близько 1 000 осіб. Однак левова частка цих емігрантів жодним чином не проявляють себе ані в громадському, ані в релігійному чи церковному житті. Рушієм громади є малий гурт осіб, які прагнуть перетворити українців Герцогства в організовану та згуртовану силу.

Павло Подобєд, голова правління благодійного фонду “Героїка”

Література:

В Люксембурзі // Діло. – Львів, 17.10.1923. –№158(100039) – С. 3
Українська еміграція у Франції//Тризуб. – Париж, 1 листопада 1925. – №3 – с. 9-10;
Підготовчий з’їзд української еміграції в Кнютанжі // Тризуб. – 1930. – ч. 22-23 – C. 11
Червоний терор на Україні // Тризуб. – 1930. – ч. 6 – C. 20
Свято Шевченка у Люксембурзі // Діло. – Львів, 11.04.1926. –№79(10754) – С. 2
У Франції//Тризуб. – Париж, 16 травня 1926. – №31 – с. 29;
З життя Української господарської академії в ЧСР // Діло. – Львів, 7.09.1927. –№199(11167)-С. 2
З життя українського жіноцтва у Люксембурзі // Український вісник – Берлін, 20.09.1942. – №10 (92) – С.10

 

 

Видатні українця, життя яких пов’язане із Люксембургом

Буній Йосиф (м. Надвірна – 22.10.1927, Люксембург) – стрілець Української Галицької Армії. Точна дата народження невідома. Учасник Першої світової війни у лавах легіону УСС. У лавах Галицької армії бився проти поляків. На еміграції мешкав у Люксембурзі. Похований у м. Еш-сюр-Альзетт. Похорон відправив римо-католицький священик за участі української громади. Співав український мішаний хор під орудою п. Сидоренка. Прощальне слово виголосив інженер Палієнко.

Посмертні згадки // Діло. – Львів, 2.11.1927. –№245(11213)-С. 4

Мельник Андрій Атанасович (12.12.1890, Галичина, Дрогобицький пов., с. Воля – 01.11.1964, Люксембург) – полковник, начальник штабу військ Директорії. Походив із селянської родини с. Воля Якубова під Дрогобичем у Галичині. Закінчив Стрийську гімназію (1910), навчався у Лісовій академії у Відні.

У серпні 1914 р. вступив добровольцем до Легіону Українських січових стрільців, командував роєм, 1-ю чотою 1-ї сотні 2-го куреня Легіону УСС, 6-ю сотнею. У вересні 1916 р. під час бою на горі Лисоня потрапив до російського полону. Перебував у таборах для військовополонених у Росії в Царицині (табір Дубовка). Останнє звання в австро-угорській армії – обер-лейтенант.

13.01.1918 р. разом з іншими полоненими старшинами УСС прибув до Києва, де вступив до Галицько-Буковинського куреня Січових стрільців. З 19.01.1918 р. – помічник командира 1-го куреня Січових стрільців військ Центральної Ради. З 01.03.1918 р. – помічник командира 4-го (1-го) полку Січових стрільців Армії УНР. Після розформування полку німцями 30.04.1918 р. залишився у Києві. Наприкінці вересня 1918 р., після отримання дозволу гетьмана П. Скоропадського на формування Окремого пішого загону Січових стрільців у м. Біла Церква, повернувся на попередню посаду помічника командира. З 15.11.1918 р. – начальник штабу військ Директорії. З 22.01.1919 р. – за сумісництвом начальник Генерального штабу Дієвої армії УНР. 23.07.1919 р. залишив посаду начальника штабу Дієвої армії УНР та став помічником командувача Корпусу Січових стрільців Дієвої армії УНР. Восени 1919 р. – начальник охорони українсько-польської демаркаційної лінії. Після саморозпуску Корпусу Січових стрільців на початку грудня 1919 р. важко хворим на тиф приєднався до штабу Дієвої армії УНР. Разом з хворими Василем Тютюнником та Євгеном Мєшківським був перевезений до Рівного, тоді – польську територію. З 16.03.1920 р. – військовий аташе УНР у Чехо-Словаччині.

У 1921 р. виїхав до Відня. У червні 1922 р. склав випускні іспити у Лісовій академії, працював інженером-лісовиком у лісових маєтках графа Шептицького. 10.04.1924 р. був заарештований польською владою за участь у терористичній діяльності УВО, кілька років перебував в ув’язненні. Після звільнення у вересні 1928 р. працював інспектором лісових господарств галицьких маєтностей греко-католицької церкви.

Після смерті Євгена Коновальця у травні 1938 р. був обраний головою Проводу ОУН. У вересні 1938 р. за підробними документами виїхав з Галичини до Берліна, а звідти до Відня, де 11.10.1938 р. був оголошений головою Прово ду ОУН. Згодом – керівник ОУН (Мельника).

У січні 1944 р. був заарештований геста по, перебував під слідством у Берлінській в’яз ниці. Після закінчення слідства був інтерно ваний у м. Гіршегг, у подальшому перебував у концтаборі Заксенхаузен. 18.10.1944 р. був звільнений.

У 1947 р на третьому Великому Зборі українських націоналістів був обраний пожиттєвим головою ОУН (Мельника). Помер та похований у Люксембурзі.

Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921): Наукове видання. — К.: Темпора, 2007.

Рогозний Гриць Кіндратович (17.11.1893, Полтавська губ., с. Сокільна – н/д) – сотник 16-го легкого гарматного куреня 6-ї Січової дивізії Армії УНР. В українському війську з 1918 р. Двічі ранений у боях з більшовиками. У листопаді 1920 р., разом з Армією УНР, відійшов на західний берег Збруча та був інтернований у Польщі. Виїхав у Люксембург у 1923 р.

ЦДАВОУ, ф. 3307, оп. 1, спр. 42, с. 57; ф.2390, оп.1, спр.2

Твердовський Осип Матвійович (01.11.1891, Чернігівська губ., м. Ніжин – 16.04.1930, Люксембург, м. Еш-сюр-Альзетт) – сотник, комендант саморобного панцерного потяга «Помста» Армії УНР. Рідний брат Матвія Матвійовича Твердовського. Походив з заможної сім’ї. Початкову і середню освіту здобув у Ніжині. Першу світову війну зустрів у 176-му Переволоченському полку, в якому скінчив старшинську школу. Ранений під час бойових дій.

З 1917 р. бере участь в українізації російських частин. Як комендант українізованого куреня ранений у боях під Тернополем у голову, потрапляє до лікарні у Київ, звідки під час наступу військ Муравйова тікає до рідного Ніжина. Тут зі старшим братом Матвієм організовує відділи Вільного Козацтва. У 1918 р. закінчив Інструкторську школу старшин у Києві, одержав призначення до новосформованої 3-ї пішої дивізії ІІ-го Подільського корпусу в Умані. В складі 12-го пішого Брацлавського полку 07.07.1918 р. переїздить до м. Тульчин, очолює інструкторську підстаршинську школу. Під час Антигетьманського повстання переходить на бік Директорії. Після смерті брата стає комендантом саморобного панцирного потяга “Помста”. Восени 1919 р. потрапляє до польського полону (Ланцут, м. Берестя). З квітня 1920 р. у складі 6-ї Стрілецької дивізії, знову служить на броньовику. 21.11.1920 р. інтернований у Польщі (Вадовиці, м. Стрілково). Весною 1922 р. намагається нелегально перейти кордон в Україну, після невдалої спроби переїздить до Франції. Працює на копальнях та фабриках. Переїздить в Люксембург, м. Еш-сюр-Альзетт. Співзасновник ОУН у Люксембурзі. Представник проводу ОУН на країни Бенелюксу та суміжні терени Франції. Через загострення старої рани в голові лягає на операційний стіл. Після невдалої операції 12 днів мучиться і вмирає. Похований з великими почестями на міському цвинтарі в присутності чисельної української громади. Товариство Запорожців збирало кошти на встановлення пам’ятника. Похований на міському кладовищі Святого Йозефа за адресою: Rue du Cimetière, 4059 Esch-sur-Alzette, реєстраційний номер №17055. Могила розташована у лівій частині кладовища, сектор №89. Місце поховання оплачено українкою зі США до 2032 р. В одній могилі з Осипом Твердовським похований Олекса Чуб (1897 – 1984), ймовірно сотник Армії УНР.

Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921): Наукове видання. — К.: Темпора, 2007; До запорожців//Літопис Червоної Калини. – Львів, липень-серпень 1930. – №7-8 – с. 40; Йосип Твердовський//Тризуб. – Париж Франція, 4 травня 1930. – число 18. – с. 23

 

Підготував Павло Подобєд, голова правління благодійного фонду “Героїка”