Публікація

Життя та побут української військово-політичної еміграції у США – тема для окремої дуже цікавої розмови. Далеко не всім, навіть не так, – більшості ветеранів українського війська так і не вдалось зреалізувати себе у новій країні. Другу половину свого життя наші хлопці проживали достатньо скромно, тихо, нерідко у пошуках раптових заробітків…

Показовою є історія артилериста, хорунжого Армії УНР Якова Балабана з села Писарівка, що на Вінниччині. Йому пощастило “викараскатись” із буднів емігрантського животіння.

Олександр Балабан народився у 1952 році у США в родині Якова та Емілії Балабанів. Мати – галичанка із Закерзоння, батько – хорунжий Армії УНР з теперішньої Вінницької області. Яків Балабан здобув вищу освіту в Українській господарській академії у Подєбрадах, – тодішня Чехословаччина. Після Другої світової війни переїхав до США. Тут певний час працював в університеті NYU (Університет Нью-Йорка), однак не зміг підтвердити свій диплом через погане знання англійської мови, тож змушений був залишити викладацьку працю і працювати різноробом. У Нью-Йорку він взяв позику у кількох десятків українських родин і придбав невеличкий будинок, у якому здавав квартири в оренду новоприбулим емігрантам. Згодом повернув позику, а будинок лишився у власності родини Балабанів. Пан Олександр продовжує сімейний бізнес – здає квартири в оренду. Квартиранти виключно українці – галичани, які приїхали сюди на заробітки.

Юність Олександра Балабана минула у «Пласті», молоді роки він присвятив українській громаді Нью-Йорка. Неодноразово бував в Україні (також мав і тривалі візити), відвідував різні міста і села, зокрема і село свого батька – Писарівку Ямпільського району Вінницької області. Зустрічався із далекими родичами. Тут, в Америці, пан Олександр має всього кілька приятелів-американців, спілкується переважно із українцями: як зі старою еміграцією, так і з новоприбулими. Англійська мова для нього на стільки ж рідна, як і українська. Обома мовами говорить вільно, читає і пише без словника. Для американців представляється як Лесик. Так, його українська мова дещо смішна чи дивна, трапляються слова, яких я не чув. Однак Олександр каже, що так його навчив говорити тато, який був суворим чоловіком і міг дати запотиличника за англійське слово в хаті. Загалом, Лесик батька шанував і боявся. Звертався на Ви і прагнув його не дратувати. Згадує про батька із великою повагою.

Олександр витягнув мені старий сімейний фотоальбом, у якому було кілька світлин із татом – Яковом Балабаном. Гортаю альбом, і в мене складається враження, що це фотографії якогось дядька з Вінницької або Черкаської області – всі обличчя типово українські, одяг та інтер’єри також українські. Лише фотографії зроблені на вулиці вказують на те, що альбом належить політемігранту.

Пропоную поглянути на ці світлини. Їх цікаво розглядати навіть без коментарів і супровідних оповідок.

Відеоспогади із Олександром Балабаном, сином Якова Балабана.

Павло Подобєд, керівник БФ «Героїка»