Життя та побут української військово-політичної еміграції у США – тема для окремої дуже цікавої розмови. Далеко не всім, навіть не так, – більшості ветеранів українського війська так і не вдалось зреалізувати себе у новій країні. Другу половину свого життя наші хлопці проживали достатньо скромно, тихо, нерідко у пошуках раптових заробітків…
Показовою є історія артилериста, хорунжого Армії УНР Якова Балабана з села Писарівка, що на Вінниччині. Йому пощастило “викараскатись” із буднів емігрантського животіння.
Олександр Балабан народився у 1952 році у США в родині Якова та Емілії Балабанів. Мати – галичанка із Закерзоння, батько – хорунжий Армії УНР з теперішньої Вінницької області. Яків Балабан здобув вищу освіту в Українській господарській академії у Подєбрадах, – тодішня Чехословаччина. Після Другої світової війни переїхав до США. Тут певний час працював в університеті NYU (Університет Нью-Йорка), однак не зміг підтвердити свій диплом через погане знання англійської мови, тож змушений був залишити викладацьку працю і працювати різноробом. У Нью-Йорку він взяв позику у кількох десятків українських родин і придбав невеличкий будинок, у якому здавав квартири в оренду новоприбулим емігрантам. Згодом повернув позику, а будинок лишився у власності родини Балабанів. Пан Олександр продовжує сімейний бізнес – здає квартири в оренду. Квартиранти виключно українці – галичани, які приїхали сюди на заробітки.
Юність Олександра Балабана минула у «Пласті», молоді роки він присвятив українській громаді Нью-Йорка. Неодноразово бував в Україні (також мав і тривалі візити), відвідував різні міста і села, зокрема і село свого батька – Писарівку Ямпільського району Вінницької області. Зустрічався із далекими родичами. Тут, в Америці, пан Олександр має всього кілька приятелів-американців, спілкується переважно із українцями: як зі старою еміграцією, так і з новоприбулими. Англійська мова для нього на стільки ж рідна, як і українська. Обома мовами говорить вільно, читає і пише без словника. Для американців представляється як Лесик. Так, його українська мова дещо смішна чи дивна, трапляються слова, яких я не чув. Однак Олександр каже, що так його навчив говорити тато, який був суворим чоловіком і міг дати запотиличника за англійське слово в хаті. Загалом, Лесик батька шанував і боявся. Звертався на Ви і прагнув його не дратувати. Згадує про батька із великою повагою.
Олександр витягнув мені старий сімейний фотоальбом, у якому було кілька світлин із татом – Яковом Балабаном. Гортаю альбом, і в мене складається враження, що це фотографії якогось дядька з Вінницької або Черкаської області – всі обличчя типово українські, одяг та інтер’єри також українські. Лише фотографії зроблені на вулиці вказують на те, що альбом належить політемігранту.