Публікація

На цвинтарі Ганнерсбері, що у Лондоні, є чимало українських поховань. Кожна могила – окрема історія, варта цілого пригодницького роману. Часом гранітна плита має обмаль інформації, здавалося б під каменем спочиває звичайна людина. Однак короткий та скромний напис на пам’ятнику не означає таке ж скромне та тихе життя.

Комусь може здатися малоймовірним, а то й фантастичним – могила українця, який народився у дев’ятнадцятому столітті на Харківщині, а помер вже наступного століття у Великій Британії. Що занесло до столиці Сполученого Королівства людину з Лівобережної України? Пересічному англійцю важко навіть вимовити рідне місто Віктора Мальця – Чугуїв. Ви спитаєте хто такий цей Малець і чим він цікавий? Молодий здібний хлопець, юнаком він вирушив з рідного провінційного містечка на навчання до Харкова, прагнув опанувати лікарський фах. Згодом мобілізований до Російської імператорської армії, став свідком та учасником Першої світової війни, під час якої встиг успішно закінчити військове училище та одержати звання штабс-капітана. У грудні 1917 року ухвалює рішення, яке цілковито змінило його життя – вирішив боротися за незалежну Україну і назавжди розірвав з російською армією. Став старшиною Військ Центральної Ради, брав участь у січневих боях за Київ (1918). Своїх переконань Малець не змінив – воював у лавах Армії УНР до останніх днів її існування. Був підвищений до звання полковника Армії УНР.

Після – еміграція, служба у Війську польському. Не стояв осторонь подій Другої світової війни, був начальником штабу піхотної групи, що захищала Краків від німців. Одержав звання майора ВП. З сірим життям вигнанця Малець не змирився, мріяв про повернення на Харківщину, про визволення України від більшовицької окупації. Восени 1941 року, разом з похідними групами ОУН-Мельника прибув в Україну, був директором Смілянського, а потім Кіровоградського окружного управління Цукортресту. У травні 1943 р. вступив до стрілецької дивізії СС «Галичина», деякий час працював у Військовій управі з формування дивізії. У березні 1945 р. був призначений начальником 2-ї резервової бригади, що мала бути сформована у складі Української національної армії. Був інтернований у складі частин УНА у Західній Німеччині.

З 1949 року перебував на еміграції у Великобританії. Був представником Військового міністерства УНР в екзилі та головою Української комбатантської ради у Великобританії. Урядом УНР в екзилі був підвищений до звання генерал-хорунжого. Помер у Лондоні 9 липня 1969 р.

Благодійна ініціатива «Героїка», через свою сторінку в мережі Facebook, звернулась до українців Лондона з проханням допомогти у пошуках могили Мальця. На наш заклик відгукнувся Василь Скопик. Випускник історичного факультету ЛНУ швидко зацікавився біографією людини, яка за своє життя встигла повоювати у чотирьох арміях. Перші відвідини цвинтаря Ганнерсбері (Gunnersbury cemetry) не мали успіху, адже англійці вже від 23 грудня почали готуватися до Різдва Христового. Отже, інформаційна довідка у цвинтарному бюро була зачинена. У перших днях 2013 року пан Василь відвідав цвинтар знову – цього разу пошуки мали успіх. Хоча транслітерація кириличних прізвищ має свої складності (в довідковій картці зазначено «Malec», натомість на пам’ятнику написано «Maletz») – могилу вдалось швидко знайти.

Неподалік від поховання Віктора Мальця є могила ще одного старшини Армії УНР – Михайла Кощука. Під час Другої світової війни служив у відділі пропаганди Українського легіону самооборони (УЛС), начальником штабу якої був інший ветеран Армії УНР – полковник Петро Дяченко. Співпрацював із “Абверштееллє-202”. Станом на травень 1945 р. – майор, командир 4-го полку 1-ї УД-УНА, інтернований у Ріміні (Італія). На еміграції у Великобританії, де й помер.

На цвинтарі Ганнерсбері спочивають члени ОУН, ветерани УПА та дивізії «Галичина», українські науковці та громадські діячі. Серед них: Іван Шкіренко, чотовий куреня УПА «Сіроманці» (уродженець Вінниці, на еміграції став сповідником РУНвіри, один із жертводавців Фундпції ім. І. Багряного); професор Петро Цимбалістий (директор філії Українського католицького університету); Юліян Заблоцький (багатолітній політв’язень, член Проводу ОУН) та багато інших.

Чому такі місця, як цвинтар Ганнерсбері мало знані навіть у середовищі українських істориків? Чому досі належним чином не описані, не відфотографовані? Росіяни ще у 1999 році розпочали випуск шеститомника «Незабытые могилы», в якому подані біограми всіх видатних росіян, похованих закордоном. Нажаль, українці й досі мало цікавляться своїми некрополями за межами України (власне як і на території України). На тему поховань наших військових закордоном маємо декілька старих публікацій у діаспорних виданнях, декілька у фахових та трохи статей в інтернеті. Що, зрештою, є віддзеркаленням сучасного рівня національної самосвідомості українців. Хочеться вірити, що інтерес до наших закордонних поховань з’явиться в українців раніше, ніж зникнуть з лиця землі самі поховання.