24 втілених проекти
НАЗАД
  • 3 Червня 2014
  • 51
  • Прокоментуй!
Публікації
«Жалкую, що не зможу допомогти товаришам у бою…»
Ярослав Миронов з сестрою Людмилою
Ярослав Миронов з сестрою Людмилою

Пропонуємо Вашій увазі інтерв’ю зі старшим лейтенантом Ярославом Мироновим – одним з тих бійців, якими старається опікуватись Благодійний фонд “Героїка”. Матеріал матеріал Наталії Ткачук, газета “Народна армія”.

Старший лейтенант Ярослав Миронов радів поверненню до рідного Новограда-Волинського після миротворчої місії у Косові. Його зустрічали кохана дружина та сестра. Та молодий офіцер і не уявляв, як швидко закінчиться його спокійне життя…

Через п’ять діб Ярослав знову потрапив на передову боротьби за мир та безпеку громадян, але вже власної країни. Ситуація на Сході України виявилася значно жорсткішою, ніж у колишній Югославії. І навіть попри набутий бойовий досвід, довелося зазирнути в очі смерті, яка, на щастя, його обминула. Ярослав Миронов став учасником бою, про який тепер знає вся Україна…

На світанку 22 травня терористи влаштували підступну засідку українським військовим. У результаті бою загинуло троє хлопців, п’ятеро були поранені. Ярославу пощастило вижити, але його поранення призвело до ампутації ноги.

Сергій Д., лейтенант, товариш:

— Я разом з Ярославом Мироновим проходив службу в Національному контингенті в Косові. Жили в одній кімнаті. Ярослав — один із таких товаришів, яких не кожному щастить зустріти на життєвому шляху! Завжди підтримає, в біді — допоможе. Я дорожу нашою дружбою, перевіреною часом і службою.

Всі наші хлопці передають йому привіт і слова підтримки. Ми обов’язково, по можливості, приїдемо провідати бойового товариша.

І знай — ми тебе не залишимо!

…Ярослав нині проходить курс лікування у клініці судинної хірургії Головного військово-клінічного центру «ГВКГ» МО України. Поряд з ним — дружина Галина та сестра Людмила. Там я з ними і зустрілась.

— Звісно, про Ярослава тут дбають. Батьки, на жаль, рано пішли з життя, тож для нас підтримка лікарів дуже важлива, — говорить Людмила. — Нас з братом із Харкова ввечері доправили реанімобілем в київський госпіталь, де його відразу й прооперували. Особлива вдячність лікарю Ярослава ангіохірургу Олексію Родіонову за турботу і підтримку. Та й медпрепаратами нас забезпечили сповна. На них ми не витратили жодної копійки.

Завжди спортивний, за вдачею непосидючий та товариський Ярослав важко звикається з теперішнім станом. Про пережите на Сході згадує з помітною гіркотою. І це зрозуміло, адже у свої 27 років він втратив бойових побратимів, та й самому доведеться вчитися жити по-іншому.

Володимир К., підполковник, командир батальйону:

— Миронов — чесна, добросовісна, відповідальна людина, яка любить свою роботу і стовідсотково віддається їй. А ще він — чудовий сім’янин і понад усе цінує життя. До того ж в Ярослава «золоті» руки. У Косові на посаді командира взводу матеріально-технічного забезпечення старший лейтенант Миронов підтримував озброєння не тільки свого взводу, а й цілого контингенту.

Завданням окремої механізованої бригади, в складі якої старший лейтенант Ярослав Миронов вирушив на Луганщину, було посилення блокпостів на дорогах області. А згодом зі штабу надійшов наказ відрядити колону до Рубіжного, аби облаштувати там ще два блокпости.

— Пересувались ми вночі. Коли зайшли в Рубіжне, десь близько п’ятої години ранку, розділились: одна колона пішла в бік Лисичанська, а наша, на чолі з начальником штабу капітаном Андрієм Ф., в бік міста, де за 300 метрів від укріплення ворожих станів ми мали облаштувати свій блокпост, — розповідає Ярослав. — Але такої змоги нам не дали. Ми помітили озброєних чеченців, а згодом пролунали вистріли. Обстрілювали першу колону. Начальник штабу прийняв рішення: повернутись і допомогти нашим хлопцям.

Коли підрозділ Ярослава Миронова прийшов на допомогу, бій був у розпалі. Один солдат з мобілізованих резервістів загинув, двох поранили. Командир роти капітан Олександр П. побачив, що наші вояки можуть потрапити в пастку: з одного боку дороги — річка і болото (у разі обстрілу ліворуч не відійти), а з другого — підвищення, на яке машини не змогли б виїхати. Водночас інтенсивність обстрілу зі сторони Лисичанська зростала. Довелося розвертати авто- та бронетехніку під вогнем. Саме тоді снайпер поранив їхнього командира взводу лейтенанта Дмитра Я. Ярослав Миронов з лейтенантом Сергієм Д. і двома військовослужбовцями, які разом з ним були в косовському відрядженні — старшиною Володимиром П. і капітаном медичної служби Дмитром Г., — забрали пораненого командира на ноші та доставили до реанімаційної машини. На душі полегшало: життя товариша — у безпеці. Аж раптом воїни побачили, що їхній відхід заблоковано.

— Ми потрапили в пастку. Бойовики з місцевих завалили дорогу деревами, — згадує Ярослав.

Почались переговори із розлюченим натовпом, який вимагав залишити техніку і зброю. Мовляв, вони проти, щоб вона потрапила в місто. Насправді, це й не входило в завдання частини — за 2–3 км знаходився блокпост сил АТО, військові направлялася саме туди. Вдалося домовитися, взялися розбирати завали дерев. Однак щойно перша машина завелась, зі сторони Лисичанська підійшли люди у одностроях з прапорами Російської Федерації на шевронах. З їхньої розмови та зовнішнього вигляду стало зрозуміло — чеченці. Начальник штабу підтвердив рішення: виводити техніку і рятувати людей. У цей час Ярослав Миронов прикривав вогнем двох мобілізованих хлопців, які лежали під машиною. В їхніх очах він бачив страх… Підступно ззаду йому в ногу вдарила куля. Вже згодом Ярослав зрозумів, що вона була зі зміщеним центром тяжіння, бо порвала сухожилля та м’язи, пошкодила артерію та вени.

— Капітан медслужби Дмитро Г., сержант Г. і солдат П. донесли мене до медичної машини, на якій доправили до місцевої лікарні, — згадує офіцер. — Я їхав і чув постріли та вибухи.

На допомогу мотострільцям підійшли десантники і артилеристи. Потім Ярослав дізнався, що командир підрозділу прибув на місце бою і вивів своїх хлопців на укріплений блокпост.

Проте для Миронова випробування того дня не закінчилися. Близько десятої години вечора до лікарні, де розмістили поранених військових, підійшло з десяток озброєних чужинців. Вирішили добити поранених. На захист пацієнтів став головний лікар, який не дозволив нікому зайти в будівлю, переконавши їх, що в лікарні військових немає. Так, вкотре ангел-охоронець врятував життя офіцеру. Згодом п’ятьох українських поранених вертольотом доправили в Харків. А звідти Ярослава забрали під опіку військових медиків до Києва…

Олексій Родіонов, ангіохірург, ординатор клініки судинної хірургії ГВМКЦ «ГВКГ» МО України:

— Ярослава Миронова доставили в наш госпіталь 24 травня о 18.20 в тяжкому стані. Через значну втрату крові він був одразу розміщений у відділенні реанімації та інтенсивної терапії для хірургічних хворих. Після поранення першу допомогу йому надали в районній лікарні: обробили рану, витягли кулю і перев’язали артерію і вену, щоб зупинити кровотечу. Потім хворий був доставлений вертольотом до Військово-медичного клінічного центру Північного регіону в Харкові. Там нашими колегами була виконана операція з стегново-підколінного шунтування, аби зберегти кінцівку. Однак, попри проведене лікування та з урахуванням фактору часу, який при пошкодженні магістральних судин має вирішальне значення, ознаки критичної ішемії продовжували наростати. Тоді було прийнято рішення про переведення хворого до ГВМКЦ. При госпіталізації в наш центр у Ярослава вже були ознаки незворотної ішемії лівої нижньої кінцівки, і на консиліумі хірургів було прийнято рішення про необхідність ампутації кінцівки за життєвими показами. Операція відбувалась в ніч з 24 на 25 травня, тривала 2 години, її виконував начальник клініки судинної хірургії полковник м/с Володимир Роговський.

Хворий потребує подальшого стаціонарного лікування до моменту стабілізації загального стану, лабораторних показників крові та загоєння рани, з подальшим курсом реабілітації та протезуванням лівої нижньої кінцівки. Нині з Ярославом працюють й психотерапевти.

Сьогодні офіцер уже у безпеці. Проте його подальше життя не буде простим. Але зараз Ярослав не про це думає. Для нього головне, щоб його товариші та всі наші військові якнайшвидше повернулись до рідних домівок. А всі збройні протистояння — припинились. Адже немає нічого ціннішого за людське життя, яке на війні легко втратити.

P.S. Завершуючи нашу нелегку розмову, старший лейтенант Миронов просив не робити з нього героя, а наголосити, що він офіцер, який захищав свою Батьківщину — рідну землю, що для цієї молодої людини має особливе значення. А ще передавав через газету привіт усім своїм товаришам, які залишаються на Сході країни, водночас жалкуючи, що вже не зможе їм допомогти в бою…

Наталія Ткачук, «Народна армія»

Схожі Новини
  • 14 Грудня 2017
  • 6
  • Прокоментуй!
Зустріч у Нью-Йорку

Запрошуємо українців Нью-Йорку відвідати зустріч із головою правління благодійного фонду “Героїка” ...

детальніше
  • 9 Грудня 2017
  • 211
  • Прокоментуй!
The Pavlo Polubotok Military Club and Ukrainization in the Russian Army

Presentation by the chair (Pavlo Podobied) of the charity foundation ...

детальніше
  • 8 Грудня 2017
  • 33
  • Прокоментуй!
Лекція: “100 років незалежності: як склались долі вояків Армії УНР?”

До уваги українців у штатах Нью-Йорк та Нью-Джерсі. Зарошуємо відвідати ...

детальніше
Залиште свій Коментар

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.