Завдяки заходам „Союзу Визволення України” зібрано було полонених-Українців в чотирьох окремих таборах. Один з них знаходився у Фрайштаті в Австрії, а три в Німеччині: в Раштаті, у Вецлярі і в Зальцведелі. В цих таборах проводилася просвітня робота, яка мала на ціли освідомити полонених-Українців під національним оглядом. Подана тут стаття представляє картину з просвітної роботи у вецлярському таборі в 1916. році. Це частинка з більшої праці про історію цього табору.

Людовий університет для Українців – полонених

Утворення т. зв. людового університету дня 23 лютого 1916 було важною подією в життю вецлярського табору, бо воно причинилося до розбудження просвітного життя в таборі. „Просвітний Виділ” [1] уложив цілу програму викладів університету. Друкованими відозвами [2] оголошено, що дня 23 лютня о год. 10 перед полуднем відбудеться урочисте отворення університету.

І дійсно в цім дні зачали збиратися полонені, але зібралося їх врешті небогато, бо тільки около 120 людей. Але не зважаючи на те, голова Просвітного Виділу др. Роман Перфецький відкрив урочистість довшою промовою, за якою ішли промови майже всіх членів Просвітного Виділу, які мали викладати на людовім університеті. На цьому й скінчилася ціла урочистість, бо з полонених ніхто не забирав слова тай взагалі на очах їх видко було якесь пригноблення, якусь недовірчивість. Не можна було навіть зміркувати, яке вражіння робили ці промови на слухачів, але одно було певне, що коли в одній промові пролетіли остріші слова проти Москви і промовець згадав про самостійність українського народу, про його славну історію з його князями й гетьманами, то це не впало на серця слухачів. Для них (з малими виїмками) була наша історія чимось таким чужим і незрозумілим, що вона не могла притягнути до себе слухачів і стати для них чимось милим і близьким. На викладах людового університету вони сподівались почути щось більше цікаве від заповідженого курсу про суспільні справи, бо тут могла йти мова про земельну справу, про клясові інтереси, а те найбільше цікавило наших людей.

Ясна річ, що така мала участь на отворенню університету не давала рожевих надій на розвій дальшої просвітньої роботи. Це показувало, як маса полонених-Українців стояла здалека від усякої просвітньої роботи з українським характером. Це видко було добре з того, що на перших викладах зявилося ледви ЗО слухачів. А хоч опісля слухачі зачали прибувати на викладах людового університету, то однак народня школа, яка існувала в таборі, підупадала і число учеників не доходило навіть до сотки.[3] Автім у таборі були небезпечні агітатори, які вміли настроювати масу неприхильно до просвітньої роботи. [4] Вони використовували кожну нагоду, кожне необережно сказане слово, щоби пошкодити просвітній роботі.

Який був настрій в таборі, то видко з того, що „Просвітний Виділ” побоювався демонстрації з боку полонених-Українців на Шевченківському концерті і тому уложено так, щоби свідомих Українців розмістити по ріжних місцях салі, які мали в разі потреби перешкодити демонстрантам. Тай зрештою на вічах, які відбувалися що суботи, видко було настрій маси полонених. Там нераз відзивалися голоси, ворожі українству і являлася обструкція у виді безпереривного кашлання, яке перешкоджувало виголошуванню рефератів. Це було так цілий час протягом березня 1916. року.

Всетаки просвітна робота, а саме університетські курси відбувалися далі, а людей, які брали участь у просвітному життю, було в таборі около три сотки. Цих людей організовано, утворювано нові організації і тим способом формувалася українська громада.

Шевченківське свято

В таких обставинах уладжено Шевченківське свято. Дня 26. березня 1916 відбулася перед полуднем академія, а вечером концерт. Театральну сцену прибрано відповідно і о годині десятій зачалося свято. Насамперед, була виголошена промова, а опісля відбулося читання адрес від поодиноких таборових організацій. Зміст адрес був відповідно уложений, при чім сказано було про національну самостійність українського народу, який має право домагатися для себе політичної самостійности. Хор Товариства ім. Лисенка відспівав кілька пісень та гимн „Ще не вмерла Україна”. На цім скінчилася перша частина Шевченківського свята. Вечером відбувся концерт, на який зложилися промови, деклямації і концертові виступи хору Товариства ім. Лисенка. На академії було присутних около 500 людей, а на вечірнім концерті було около 2000 людей.

Це Шевченківське свято мало в життю табору своє значіння. Вже сам факт, що участь у ньому була велика, показує, які поступи зробила українська пропаганда в таборі протягом одного місяця. Це видко було і з того, що учасники свята поводилися зовсім поправно і не було ніяких демонстраційних виступів, як це бувало ще місяць перед тим. Замовкли навіть ті, які на вічах любили перешкаджати рефератам про світові події. Інша річ, що по святі почалася тут і там критика цього свята. Говорено, що з Шевченка зроблено ніби якогось святого, якому складають поклони, але поважніших замітів не було. Подобалося те, що на святі виступив полонений з промовою, По-добалися деклямації і хоральні співи.

Віча

Хотяй Шевченківське свято зробило корисне вражіння в таборі, то однакож настрій був ще непевний. В таборі було ще богато полонених українського походження ворожих українству, а ціла маса ставлялася до української ідеї пасивно. З цієї пасивности треба було вирвати масу конечно і заставити полонених до дискусії, до роздумування над тим, що робилося в таборі. А це не було так легко зробити, як би може здавалося. Маса могла зацікавитися „казкою про неправедного царя”, „чи казкою про салдатську душу”, або оповіданням „як мужик став довжником у всіх”, але українська ідея була для неї чужою, незрозумілою. Одна земельна справа могла її більше зацікавити і при кориснім розвязанню земельного питання маса полонених допускала навіть можливість існування якоїсь ближче неозначеної автономії України. І тому то, коли член президії Союзу Визволення України на вічу дня 24. квітня 1916 р. виголосив реферат про земельну справу [5] і розвязав її в демократичнім духу, то маса полонених вислухала уважно цього реферату, незважаючи на те, що в цьому рефераті була також мова про політичну незалежність України.

Тимчасом в таборі полонених-Українців у Раштаті приготовлювано велике січове свято, яке мало відбутися там дня 27. квітня 1916 р. [6] Централя С. В. У. в Берліні поробила заходи у воєнному міністерстві, щоби можна було 50 полоненим з Вецляру взяти участь у цьому святі. Міністерство згодилось на те і тоді з вецлярського табору виїхало 50 полонених до Раштату. Там вони побачили це свято тай придивилися тамошній просвітній роботі протягом кількох днів. Зараз по святі приїхали до вецлярського табору полонені з Фрайштату (Австрія) в числі кількадесяти людей. Дня 1 травня ц. р. уладили фрайштадці у вецлярському таборі концерт свого хору і трубної орхестри та при цій нагоді виступили з промовами. Концерт був дуже гарний і він подобався вецлярським полоненим, яких зібралося в салі Народного Дому [7] поверх дві тисячі. Кромі хоральних точок були також добрі промови, в яких рішучо заапельовано до байдужности полонених на українську справу і на просвітню роботу в таборі взагалі. Усе те зробило велике вражіння.

Побут фрайштадців у Вецлярі і оповідання самих вецлярців об тім, що вони бачили в раштадському таборі, мусіли показати свої наслідки у вецлярському таборі. Маса полонених вийшла зі своєї байдужности і заворушилась. [8] Одним фрайштадці стали прикладом, як треба ставити себе до української справи, їм подобалося те, що говорено про раштадське свято. Вони бачили, що їм треба також якось інакше поставитися до української справи і не можна бути далі байдужними до неї. Інші не здавали собі справи належито з усього, але всеж таки зачали роздумувати над тим, що робиться в таборі. Знайшлися врешті й Такі, яким те все дуже не подобалося. А це були свідомі вороги українства, не зважаючи на своє українське походження. Вони не були вдоволені з того, що українська справа здобувала собі популярність у таборі і тому вони зачали проводити відповідну антиукраїнську агітацію. Про Раштат розголошено, що там усе приготовано вже до походу на фронт проти Росії. Посвячення Січового прапора цього найліпшим доказом. З усім тим вязано побут фрайштадців у вецлярському таборі, а ненависть до них була тимбільша, що фрайштадці кинулися зараз з агітацією по бараках. Дійшло до того, що одного разу кинено за одним фрайштадцем камінням.

Гим способом в таборі зачався фермент, а разом з тим зачалася боротьба на слова між приклонниками й противниками українства. .Провідники просвітньої роботи рішили теж сміліше виступати з українською пропагандою. Рішено уладжувати політичні віча з чи-сто українським характером. Досі таких віч не було. Якщо давано розголос якійсь справі, то підклад її був суспільний, а не спеціяльно український. І так на прогульці дня 1. травня уладжено віче з відповідним рефератом для зазначення робітничого свята. Знов же дня 11 травня на прогульці уладжено було віче в память одинацятих роковин російської революції. Тепер прийшла на дневний порядок українська політика. Дня 20. травня т. р. відбулося віче, на якому виголошено реферат про політичну плятформу Союзу Визволення України.[9] Слухачів було понад тисячу і реферату вислухано без протестів.

Але найбільше цікавила людей всеж таки земельна справа. Це видко було дуже добре з віча, яке відбулося дня 27. травня. На вічу виголошено реферат про земельну справу на Україні і опісля відбулася жива дискусія. З дискусії вийшло, що земля повинна належати до того, хто її обрабляє. Дійти до того можна через бойкот панської землі, а на це треба організації і треба запомогових кас на час безробіття. [10]

Дуже корисним фактом було, що з кінцем червня чи початком липня 1916. року зачали відбуватися віча, які уладжувало товариство „Воля”. На вічах реферовано на суспільно-політичні теми і хотяй там мало говорилося про Україну, а говорилося взагалі про становисько робучого люду до суспільно-політичного ладу в російській державі, то всеж таки ці віча зближали масу полонених до просвітньої роботи в таборі і тим способом невтралізували роботу її противників. Ці віча відбувалися під голим небом і учасників бувало около півтора тисячі людей.

Дня 1 липня 1916 р. відбулося віче також в холмській справі. Досі не порушувано цієї справи на вічах, тепер і на це прийшла пора. Реферат в справі Холмщини виголосив полонений І. Лазько і по ньому забирало голос чотирьох бесідників. Учасників на вічу було около 1000 людей і тоді ухвалено одноголосно таку резолюцію: „Ми полонені-Українці з усіх губерній російської України, зокрема з Холмщини, заявляємо, що цей край є частиною нашої української землі. Тому ми всі рішучо протестуємо проти загарбання цієї корінно-української землі і звертаємося до Союзу Визволення України, щоби він став із домаганням перед відповідними чинниками, аби Холмщина негайно була вилучена з одноцільного заряду з польським краєм, а натомість, щоби їй забезпечено повне право свобідного культурно – національного розвитку разом з іншими українськими землями, що знаходяться під управою Австрії.”

Це віче показує якнайвиразніше, що просвітна робота не була даремно ведена в таборі. Могли собі бути противники української справи, могла більшість мешканців табору ще байдужно ставитись до неї, ця тисячка учасників документує, що українська справа піднялася значно в таборі в гору.

Ще ліпше показує віче з 31 жовтня т. р. скликане для відсвятковання одинацятих роковин російської революції з 1905 року. Це було перше віче в таборі від початку просвітньої роботи в таборі, на якім всі учасники дійсно співчували з аранжерами цілої маніфестації. Тоді виголошено кілька промов. Говорили: Решетняк, Білик, Лазько, Лисецький, Андріюк, др. Перфецький, Янчук і Скоропис-Йолтуховськин. В промовах піднесено значіння цієї революції для робочих кляс, але побіч того деякі бесідники вису-вали на верх українську справу. Одно і друге подобалося учасникам віча, а святочність хвилі збільшила відспівання похоронного, революційного маршу, українського гимну і січового маршу „Гей там на горі Січ іде” в супроводі духової орхестри. Цікаво було бачити, що майже всі учасники віча співали український гимн і співали його з одушевленням. Це була дуже гарна хвиля в життю вецлярської громади Українців, полонених. Вона показувала, що давня байдужність до українства зникла вже в тих півтора тисячі зібраних на вічу людей, і що вони вже були приєднані для української ідеї.

Примітки:

1. Це була організація, зложена зі свобідних людей, переважно австрійських Українців, яка провадила просвітну роботу в таборі.

2. В таборі була українська друкарня.

3. Звід. Лисецького з 27/3 1916.

4. Протокол Ієн. Ради з 11/3 1916.

5. Прот. Ген. Ради з 22/4 1916.

6. Пор. „Українці в Німеччині” Т. І. ст. 168.

7. В таборі знаходився один великий барак з великою салею. яку названо “Народним Домом”. Там відбувалися віча, виклади, концерти і театральні вистави.

8. Звід. Катеринюка з 23/5 1916 і прот. Просвітнього Виділу з 25/5 1916.

9. Прот. Ґея. Ради з 20/5 1916.

10. Прот. віча з 27/5 1916.

Омелян Терлецький, 

журнал “Літопис Червоної Калини”, 1932 р., ч. 7-8

“Героїка” висловлює подяку панові Олександру Комаринському за допомогу в наборі спогадів.