30 втілених проектів
НАЗАД
  • 13 Липня 2016
  • 1848
  • Прокоментуй!
Публікації
В 20-ту річницю смерти бл. п. полк. Болбочана

Федір Крушинський

Покута за чужі гріхи
(Тому І-го, розділ ХVІІІ з рукопису під заг.: Головний Отаман – герой української легенди. Спогади ад’ютанта)

А в цей час у Київі, в тому самому готелі “Контіненталь”, де містилися Коновалець, Мельник та й инші старшини Осадного Корпусу, в самому куткові того самого, здається, коритаря, де жив Головний Отаман, під пильною охороною мучився заарештований отаман Болбочан, перша жертва й жива покута за злочини й неміч нової української влади – Директорії УНР. Вона за всяку ціну шукала винного за свої прогріхи та й знайшла його в особі нещасливого командіра славного Запорозького Корпусу отамана Болбочана. Кожна влада на світі шукає винного в инших, а Директорія належала до тієї самої категорії влади – безвладного знаряддя розбурханої стихії, отже, виправдання своїх страшних помилок вона шукала в безборонній жертві своєї нікчемности.

Командир 2-го Запорозького полку Петро Болбочан під час Кримської операції, квітень 1918р. Бахчисарай. Автор: Богдан Піргач, на замовлення видавництва "Темпора".
Командир 2-го Запорозького полку Петро Болбочан під час Кримської операції, квітень 1918р. Бахчисарай. Автор: Богдан Піргач, на замовлення видавництва “Темпора”.

На місце отамана Болбочана командіром Запорозького Корпусу й командуючим армією Лівобережжя призначено було улюбленця лівих партій, фаворита Головного Отамана – півграмотного кремезного дядька, з великою “соціялістичною смикалкою”, певного себе серед темних селян демагога, але гарячого, стихійного патріота – Омелька Волоха, підстаршину царської армії. Новий командір і командуючий не знав ні тактики, ні стратегії генерального штабу, але мав природжений, з повстанської спадщини прадідів перейнятий хист і чуття селянського ватажка: умів зненацька напасти й впору від небезпеки сховатися. Тодішні обставини, таким тільки й сприяли. Волох не мав дипльому, але мав повстанський досвід, не мав заслуг, але мав популярність таку ж міцну, як і настрої сполоханої юрби. Найголовніше ж, він був живим символом повстанського ватажка, що його найінтимніше єднало з духом і людей тодішніх, і часів не менше дивних. Як же винесла його історія на таке, безмежно й високо відповідальне становище?

Волоха знав Головний Отаман: вони мали спільні спогади з боїв проти большевиків у лоні Гайдамацького Коша, в перший період української боротьби. Тепер, у цьому періоді: грудень 1918 – січень 1919 р. Волох і Петлюра раптом виростали з духа тієї самої стихії, якої обидва були найкращими представниками: перший – шлунка мужицького, а другий – духа інтелігенського. Так і відносини між ними уклалися: Головний Отаман цінив і любив безмежну хоробрість і могуче, невжите завзяття – “рябого Волоха”, а цей останній, хоч і ненавидів інтелігентного чоловіка всім єством своїм, але Петлюру шанував за те, що “не робив з себе пана”. Головний Отаман вірив, що бурхлива, примітивна любов Волоха до України якраз і є тим патріотизмом, який не здатний на зраду.

Після упадку Харкова, Волох зайняв рішучу, ворожу й осуджуючу позицію відносно військових здатностей отамана Болбочана. Трапилося так, що Волох кермував Гайдамацьким полком у складі Запорозького Корпусу Болбочана. З Харкова, Волох безпосередньо зносився з Головним Отаманом, або й з Директорією, а в телеграмах і усних розмовах прямим дротом Волох нещадно критикував як систему оборони Харкова Болбочаном, так і відступ, називаючи Болбочана “недоноском Керенського”, “денікинцем”, тощо. Про особу отамана Болбочана й цілий його штаб подавав прямо фантастичні відомости:

– Рятуючи старшинських жінок, і своїх коханок, Болбочан утік з Харкова без спротиву й стрілу. – доносив він.

Дійсно, Харків здано большевицькій банді без бою, а цієї банди не було не те, що на корпус, а й добрий курінь, щоб помірятися. “Це не відступ, а генеральська паніка…” – казав Волох у донесеннях. Майже цілий 3-ій Гайдамацький полк, що ним кермував Волох, ще цілих десять день оперував в околицях Харкова та як і мав сутички, то тільки з Махном, на Лозовій, та й то значно пізніше .Операції Болбочана відбувалися без пляну й координації. Відступ переводився в потягах і чомусь не на південь, чи південний схід, як вимагали інтереси оборони, а на захід. Причому, ледве не ввесь Запорозький Корпус одступав “купою”. Отаке доносив Волох і таке в Київі складалося вражіння.

Справді, Харків здано було без бою. Штаб Болбочана уступав місце не в війні, а злякався місцевого заворушення, виступу з большевиченого харківського робітництва, що хотіло прислужитися Москві. На фронті під Харковом не було ні позицій, ні сутичок. Чому?

А тому, що на свої спершу спокійні, а після й трівожні запити та телеграми Болбочан не отримував з Київа від Директорії ніякої відповіді. Директорія вовтузилася з соціялістичними партіями, з московською “братньою” демократією в Київі, шукала “вірної лінії” політики та перекидувалась з большевицьким урядом у Москві “дипльоматичними нотами”. Це тоді, як Харків уже палав у огні. Але була основна причина, яка стала джерелом драми Харкова: вже від тієї хвилі, коли в Болбочана стався конфлікт з харківськими професійними союзами – доля його була рішена. Голова Директорії В. Винниченко рішуче став на бік большевицьких союзів, осуджуючи українську військову владу. В Київі більше займалися підступними скаргами харківських большевиків, ніж інтересами оборони держави. Хоч і підчас самого конфлікту Болбочан вимагав директив, але за це стягнув на себе ще більший гнів соціялістичного Олімпу в Київі:

– Як це так – не вміти поладнати місцевого конфлікту?

Звичайно, сама Директорія не вміла цього конфлікту поладнати: Винниченко був проти того, щоб “дразнити” демократію”; Петлюра – “щоб її не чіпати”,а всі взагалі всіма силами задобрювали большевиків. Волох не тратив нагоди й підливав олії в огонь:

– Штаб Запорозького Корпусу складається в більшости з тих самих московських добровольців, яких щойно повалено вкупі з Скоропадським… Болбочан намірюється знов посадити Скоропадського в Київі… Болбочан з старшинами міститься в сальон-вагонах, де повно жінок, дітей, роскішно обстановки, квітів, килимів… Все майно чорної сотні Болбочанові дорожчі, як Україна… Боячись за те майно, Болбочан утік з Харкова… Старшин штабу й сам Болбочан не вміють по-українськи, поводяться як москалі-чорносотенці…

І Волох отримав призначення на місце Болбочана. Одержавши призначення, Волох виробив і перевів плян не заступництва, а заарештування Болбочана, бо знав, що наткнеться на опір старшин Запорозького Корпусу. До Кременчуга, де стояв штаб отамана Болбочана, спершу було вислано розвідку з 10 чоловік – такі тоді були большевицькі методи урядування революційної влади. Правда, попередня влада робила ще гірше з українцями. Отже, розвідка виїхала вночі, побувала в Кременчузі, оглянула місце, словом, зробила “підготовку” та й вернулась. Тоді Волох скликав старшин Гайдамацького полку та повідомив їх, що Болбочана наказано арештувати тихо й без проливу крови. Експедиція для арештування складалася з броневика, кінноти й пішого куріня. Вона виїхала в Кременчуг над вечір, по дорозі стероризувала всіх на станціях та поперерізувала дроти, а біля півночи прибула до самого місця осідку отамана Болбочана. Він не ждав і ніколи не сподівався такого підступу й такого безправного вчинку з боку влади й свого наступника. Оточено потяг Болбочана й в брутальний спосіб арештовано командіра корпусу, на той час єдиного вищого старшину єдиної регулярної частини української армії. Два дні тримали його в Кременчузі, приділивши спеціяльно з Київа призначеного “рижого типа” в ролі конвоєнта. Цей “тип” заявив отаману Болбочанові, що застрілить його в тій же хвилі, коли хтось виявить намір його відбити. Цей же “делегат” повіз арештованого до Київа.

В Київі отамана Болбочана посадили в отелі “Контіненталь” і забули: тодішня соціялістична влада вміла тримати невинно арештованих людей по вісім місяців без причини, без слідства. Болбочан вимагав слідства, вимагав суду, але надаремне. Кожний відхрещувався від нього. Головний Отаман проти нього не мав ні злоби, ні ворожнечі, але в таких випадках він “піддавався загальному настроєві” та умивав руки.

Одної днини, проходячи коритарем, я віч-на-віч зіткнувся з арештованим. Я його привітав і він зрадів невимовно та ледве не силою потяг мене за собою в свою кімнату. Ніяково було вислухувати болісну скаргу отамана Болбочана, хоч він тримався тоді дуже добре й з гідністю:
– “Або хай мене судять, або реабілітують. Я не почуваю за собою ніякої вини, а як і зробив воєнну помилку, то на це є суд. Я все зробив: ні одного кроку не вчинив, не спитавши владу, але всі мої заходи відповідали інтересам України. Прошу вас, хай мене вислухає Головний Отаман…

Лишень пізно ввечері того ж дня я мав нагоду поговорити на цю тему з Головним Отаманом. Спершу він пробував одмахнутись од справи, неохоче мене вислухуючи, а після уважно насторожившись:

– “Пане Отамане, кажу, людині не можна відмовити в праві боронити себе. Слідства ніхто не переводить, а чи отаман Болбочан не є жертвою чужих помилок і загального запаморочення?

– “Я безсилий щось зробити в цій справі, – встаючи з-за стола й піддаючись звичці ходити з одного кутка кімнати в другий, заклавши руки. Видно, справа Болбочана трівожила його й боліла. А подумавши, каже:

– “Отаман Болбочан озброїв проти себе всіх. Партії вимагають розстрілу Болбочана. Брати його сторону я не можу, бо не знаю, що скаже слідство, але з того матеріялу, який я маю – він поступав нерозумно. Врешті. Хаос!.. Безладдя!.. Але й в хаосі треба виконати чесно свій обов’язок.. Я сподівався, що він оборонить Харків, а якби він почав, тоді не треба було б оцих засідань, оцієї комедії з большевиками… Ось що: побалакайте з ним, хай виїде закордон, в складі місії, чи що …Доти уляжеться…

На другий день я був у Болбочана. На диво, він сильно змінився за ту ніч: зблід, ніби постарів. Похмурий став, але зустрів мене коректно. Передаю йому свою розмову з Головним Отаманом, прошу згоди на виїзд, пояснюю, що це потрібно. Але він наче жахнувся:

– “Я?.. Виїхати?! Куди? .. Закордон?.. Хотять, щоб я “втік”?.. Ніколи!

– “Ні, кажу, це не “втеча”. Це спроба вам допомогти. Сьогодня настрої дуже “ліві”, не на вашу користь… Ваше ім’я дуже непопулярне в тих, які хотять і Україну збудувати і з большевиками не воювать…

– “Ні, я закордон не поїду. Хай мене осудять, або звільнять. З Тавром зрадника я нікуди не поїду… – були його останні слова.

І я пішов доповісти Головному Отаманові про свою розмову з в’язнем

– “Ви завжди встрянете не в свою справу… – скартав мене він.

Пізніше я чув, що отаман Болбочан благав кого-небудь, щоб зайшов до нього з оточення Головного Отамана. Не знаю, чи після мене хто з ним бачився. Я отримав доручення й виїхав з Київа перед тим, як московсько-большевицькі банди підступили пожежою й руїною під нашу столицю. Тоді вже було не до в’язнів: стоголова московська гадюка соціялістична повзла – задушити українську волю та втопити в крови й огні незалежну державу нашого народу. Українські пів-большевики все нижче й нижче спадали на діл у словесній перестрілці з Москвою, а китайці та лотиші й московська босячня на лезах багнетів несла “свабоду вплоть до атдєлєнія”.

Запорожець (Париж). – липень-серпень 1939. – Ч. 23-24. – С. 9-11. Набрано НСОУ “ПЛАСТ” у 2016 р., передано “Героїці” Юрком Юзичем.

Схожі Новини
  • 19 Листопада 2021
  • 2999
  • Прокоментуй!
Пам’ятник на могилі поручника Аврамчука: зібрано половину необхідної суми

Завдяки Вашим пожертвам зібрано половину необхідної суми для реалізації двох ...

детальніше
  • 17 Листопада 2021
  • 2344
  • Прокоментуй!
На Житомирщині вшанують Героїв Базару

У листопаді–грудні цього року виповнюється 100 років Другого Зимового походу ...

детальніше
  • 12 Листопада 2021
  • 2248
  • Прокоментуй!
Допоможіть встановити пам’ятник на могилі поручника Хоми Аврамчука

Цьогоріч ми маємо надію встигнути реалізувати ще кілька проєктів. Все ...

детальніше
Залиште свій Коментар

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.