Величаво відсвяткувало українське громадянство Української станиці м. Каліша та його околиць у днях 10-го і 11-го березня б. р. 114 річницю народження і 67 річницю смерти Великого Кобзаря землі української Т. Г. Шевченко. Як і завше, найбільшу долю в цій праці взяв на себе референт справ культурно-гуманітарних Української станиці, Високодостойний Пан професор В. Андрієвський, який звернувся з закликом до всіх наших організацій взяти посильну участь у святкуванні. Його заклик і власний приклад заохочували й найбільш інертних, і у святкуванні прийняли участь всі ті, які могли так чи инакше спричинитися до піднесення врочистости.

Була складена багата програма.

Увечері 10 березня в Станичнім Театрі відбулася врочиста академія – вистава – концерт. Саля театру заповнена по береги. Видно багато польських гостей, між якими були й представники преси.

Піднімається завіса… зі сцени полилися тужливо могутні звуки „Заповіту”. Усі встають… схиляють голови перед невидимою, святою і вічною постаттю несмертельного Кобзаря. То згадують Тебе, Великий Батько Тарасе, діти Твої „незлим, тихим словом”… ті діти, що кровію своєю, своїми стражданнями на чужині сповнили й сповнюють святі слова Твого „Заповіту” – „Вставайте, кайдани порвіте”.

Відкриває академію проф. В. Андрієвський, який у своїй надзвичайно цікавій і змістовній промові всебічно розглянув величну ролю, яку відограв Т. Г. Шевченко в житті української нації.

Слова промовця надходять у душі кожного з присутніх гарячий відклик. Усі з великою увагою слідкують за кожним рухом промовця. А послухати було що, бо в своїй промові проф. Андрієвський торкнувся всього того, що було найдорожчим і святим для кожного українця. Неначе в калейдоскопі, за кожним висловом промовця перед духовними очима присутніх вставали картини героїчної боротьби велетня мистецького духу і найбільшого громадянина з московською захланностю, з тим тлетворним духом панрусицизму, який довгі століття тримав отруєну душу народу нашого в стані летаргії. Боротьба з отим славнозвісним: „нє било, нєт і нє будєт”, яка проходила червоною ниткою через все життя поета, промовцем була змальована так барвисто і мистецьки, що здавалося, що ця боротьба ось тут… перед нами. Відкривши перед присутніми жахливі малюнки безоглядної московської брехні, що намагалася й намагається втиснути Т. Шевченка в „общерусскія” рамки, як то робилося за сумної пам’яти дому Романових, або в рамки „інтернаціоналізма”, як то роблять тепер московські большевики, – промовець збиває ці брехливі твердження тією непереможною зброєю, яку дало нам у руки саме життя і праця Великого будівничого нашої будуччини. Т. Г. Шевченко – суто національний поєт – плоть від плоті і кость від кости українського народу, і всі змагання москвинів зробити його „общерускім” надто вже огидні і смішні. Це вже забагато навіть і для таких експропріяторів, якими є й будуть москвини. Помянувши чулим словом пам’ять Великого Кобзаря, промовець закінчує свою промову під довгі й гучні оплески присутніх.

Після короткої перерви сцена знову відкривається. Іде другий акт Шевченкового „Назар Стодоля”. У виставі приймають участь місцеві артистичні сили під режисурою П на О. Шила та весь склад Станичного Національного Хору під диригуванням П на Бабиченка в супроводі станичної струнної оркестри.

Хор виконує в акті відділ „Вечорниці”. Гру артистів і гарне виконання хором „Вечорниць” присутні нагороджують дружніми оплесками.

Третій відділ програму відкриває своєю промовою високоповажаний Інспектор станичної гімназії п н М. Середа на тему „Т. Шевченко про рідне слово”. Зміст промови виявляв вповні те величезне значіння, яке надавав Т. Шевченко рідній мові і рідному слову в ділі поглиблення національної свідомости й оборони непорушности національних основ. Словами поета промовець вказує на те, яка велетенська міць криється в рідному слові, в батьківській мові: слово те є найміцнішою зброєю в боротьбі за національне визволення, воно є тією міцною заслоною, яка не дала чужинцям опанувати душею нашого народу.

У титанічній боротьбі з московською зажерливістю на сторожі нашого національного „я” стояло наше рідне слово, наша пісня – пісня вільного степу, незакутого в кайдани духу. Промовець закликує плекати рідну мову, любити рідне слово, щоб не уподобитися до тих, про яких сказав Шевченко: „хто мову рідну забуває, той у грудях не серденько, лиш камінь має”.

Присутні винагороджують промовця гучними оплесками.

Після цього хор виконує: „Ой, пряду, пряду”, а далі розпочинаються декламації творів Шевченкових на ріжних мовах: на українській, польській, французькій, німецькій і „есперанто” у виконанні учнів станичної гімназії.

Декламації переплітаються зо співами хору. Академія закінчується співом хору – „На Тарасовій могилі”. Присутні ще довго не покидають салі театру. Усім хочеться пробути довше там, де перед тим невидимо пробувала тінь Тараса, де його нащадками виголошувались його несмертельні, святі слова великої правди, слова, в яких виливав Він свій безкрайний біль над стражданням Рідного Краю, як і ті слова, в яких чувся громовий заклик до чину, до страшної, останньої боротьби за прийдешний день – день Великого Відродження Української Нації. Так скінчився день 114 річниці народження великого страдника, великого вчителя України Т. Г. Шевченка.

На другий день, 11 го березня, в 67 річницю смерти Т. Г. Шевченка в станичній церкви після служби Божої була відправлена панахида. Серед тужного співу, в сизім тумані диму кадильного вставала тінь Тарасова в терновому вінці мученика… Серед присутніх – настрій поваги й смутку. З останнім акордом „Вічної пам’яти”… з души кожного линули туди… на Його могилу, до старого Дніпра, в заплакану далечинь: „Спи, батьку наш… пам’ять про Тебе вічно житиме в серцях дітей Твоїх”.

Увечері в Станичнім театрі відбулася вистава одноактівки: „Дитяча присяга на Тарасовій могилі” у виконанні дітей – учнів станичної початкової школи під режисурою лєктора гімназії п на М. Харитоненка. На сцені – пам’ятник на могилі Шевченка (його погруддя), а круг нього діти – його квіти улюблені. Старенький дідусь оповідає їм про безталанне життя поета, про його боротьбу за краще майбутнє поневоленого народу, за волю і щастя України, про його любов до дітей, в яких він добачав майбутніх борців, на яких покладав найкращі надії… Наступає мент урочистої присяги дітей на могилі Тарасовій. Великою вірою в нашу остаточну перемогу наповнювались серця присутніх, чуючи присягу з уст дитячих, – свято й непорушно виконувати все, що заповідав Він, Великий наш Батько.

Мертве погруддя поета ніби ожило під ту хвилину… на дітей, радісно усміхаючись, дивилися його очі, а уста розкривалися, нечутно благословляючи дітей на хрестний шлях боротьби, ним започаткованої… Мент був надто зворушливий… кожний з присутніх разом з дітьми повторював слова присяги… кожний відчував в собі хоч дробинку того непереможного духу Тарасового – прагнення чину і боротьби. Склавши присягу, діти вишикованими рядами покидають сцену під спів: „Ще не вмерла Україна”… Їх проводить радісно – усміхнений погляд Тараса. Вечір закінчується декламаціями дітей з Шевченкових творів.

Свято закінчилось… і знову – тяжка щоденна праця вигнанців з рідної землі, праця „хліба насущного ради” серед невідрадних умов емігрантського життя. Українське громадянство на вигнанні цим святкуванням ще раз доказало свою незломну волю до боротьби в ім’я того ідеалу, за який боровся й склав своє життя той, хто святим словом своїм, своєю піснею натхненою збудив приспану душу народу, не дав загинути національному живлу в сірій народній масі.

Розбуджений зі сну, встав народ-велетень і йде слідами свого пророка, складаючи чисельні кріваві жертви на вівтар Батьківщини.

І ми всі, що стали під стяг Батьківщини, в боротьбі з московською навалою – твердо віримо в світле й щасливе прийдешнє нашого народу. І в ці Тарасові дні складаємо перед його святою пам’яттю урочисту присягу – не складати зброї… твердо й незломно йти вперед… На вістрях багнетів ми понесемо на зустріч нашого майбутнього величну, грізну для ворога пісню перемоги і слави. І тоді збудуться пророчі слова поєта: „потече річками кров ворожа в Чорне Море” і воскресне довгоочікувана, оспівана ним, воля.

У день Великого Відродження встане в блискучих, світлосяючих шатах волі Велика, Могутня, Вільна і Єдина Україна! І перед Її Маєстатом схилять голови други й недруги на знак найбільшої пошани до нашого народу, який власними силами створить чарівну будівлю державности української.

А тоді могутня українська сім’я, оновлена в тяжких змаганнях, зложить на Тарасовій могилі несмертельний вінок слави. І „незлим, тихим словом” вічно, з любовію буде згадувати того, чиї слова були для нашого народу вогневим закликом до життя, чину й боротьби.

С. Кость-Костенко, журнал “Табор”, 1928 р., V, ч.7

“Героїка” висловлює подяку пані Любі Сущ за допомогу в наборі спогадів.