24 втілених проектів
НАЗАД
  • 5 Серпня 2013
  • 380
  • Прокоментуй!
Публікації
Старший лейтенант Василь Пилишенко – останній ветеран Флоту УНР
Старший лейтенант Василь Пилишенко
Старший лейтенант Василь Пилишенко

Даний матеріал було опубліковано у наступних виданнях: Гриценко І.В.Забуті герої українського флоту//Морська держава – № 2 (52) – березень-квітень 2012 р., с. 43-46.; Гриценко І.В. Василь Пилишенко – останній ветеран фльоти УНР.//Свобода – № 26-27 – п’ятниця, 29 червня-6 липня 2012 р., с. 19.

Не дивлячись на всі зусилля вітчизняних істориків, в історії українського флоту доби УНР на сьогоднішній момент ще і досі залишається велике число недосліджених питань, які, очевидно, ще довго будуть чекати належного наукового опрацювання. Яскравим прикладом є досі невідома біографія старшого лейтенанта флоту Василя Васильовича Пилишенка, члена Центральної Ради, що протягом 1917-1918 р. був одним з видних організаторів та провідників українського військово-морського руху в Одесі. На момент своєї смерті в 1989 році, 99-ти річний Пилишенко залишався останнім ветераном флоту УНР, який мав за своїми плечима довгу біографію військового та громадського діяча, що за свої заслуги був відзначений рядом високих українських нагород.

Цю персону зовсім незаслужено оминають своєю увагою майже всі сучасні дослідники. Імені Пилишенка навіть не знайшлося місця у відомому біографічному довіднику історика Ярослава Тинченка «Офіцерський корпус Армії УНР». В іншому довіднику, «Діячі Української Центральної Ради» авторства Владислава Верстюка та Тетяни Осташко знаходимо тільки одиноку коротку згадку про Пилишенка. Лише автори нещодавно надрукованого дослідження «Українські мілітарні формування в Одесі в добу Центральної Ради» кандидати історичних наук Тарас Вінцковський та Анатолій Мисечко хоч і подали багато цікавих відомостей про Василя Пилишенка, однак при цьому вони зазначили, що за відомими наразі данними неможливо простежити його життєвий шлях. Зробимо ж першу спробу відтворити його біографію, зібравши разом численні фрагментовані згадки про цю особу. Важливим джерелом тут слугують його статті та спогади, опубліковані в 1960-1970 рр. в газеті «Свобода» та в одному з «Альманахів Українського Національного Союзу» (за 1977 р.). Паралельно приділимо також увагу його братові Михайлу, та сину – професору Володимиру Пилишенку, що обидва також відзначилися в українській військово-морській історії.

Народився Василь Пилишенко у 1889 році, на Волині. Про його ранні роки, родину та освіту майже нічого не відомо, а сам він про них ніколи не згадував. Наразі ми знаємо, що Василь мав щонайменше одного брата – Михайла, що також вирішив присвятити своє життя військово-морському флоту. В 1912 році Василь Пилишенко був покликаний на Чорноморський флот. Під час своєї служби він взяв участь в одному з закордонних плавань, а по його закінченні Василь вирішив продовжити військову службу на флоті. Вірогідно, перед війною він став членом конспіративної севастопольської української групи «Кобзар», хоча перевірити цей факт наразі неможливо. Першу Світову Війну Василь зустрічає будучи унтер-офіцером в складі екіпажу панцерника «Синоп» (на той час учбово-артилерійський корабель), що ніс брандвахту на Севастопольському рейді. Приблизно в цей же час на службу до флоту вступає і його брат Михайло, що як спеціаліст із мін служив на мінному загороджувачі «Бештау», що знаходився в Одесі.

29 жовтня 1914 р. став першим днем морської війни на Чорному морі. Саме тоді брати Пилишенки і пройшли своє перше бойове хрещення під ворожим вогнем. В цей день німецький лінійний крейсер «Гебен» першим розпочав бойові дії, несподівано обстрілявши порт і батареї Севастополя. Одночасно німцями і турками було скеровано і напад на Одесу, де їм вдалося підірвати канонерку «Донець». Однак головною ціллю турецьких есмінців був мінний загороджувач «Бештау», який вони намагалися знищити в першу чергу. Вороги знали, що останній мав у своїх трюмах кілька сотень морських мін, які здетонувавши могли б знищити весь порт. На щастя, туркам не вдалося відшукати у вранішній пітьмі цей корабель, що й зберегло життя тисячам одеситів та моряків, серед яких був і електротехнік з «Бештау» Михайло Пилишенко… Розплата за цей рейд наступила тільки у квітні 1915 р., коли перед Одесою на мінах, виставлених «Бештау», підірвався турецький крейсер «Меджидіє», що був пізніше піднятий та уведений до складу Чорноморського флоту під назвою «Прут».

В наступних роках у війну вступили Болгарія та Румунія. З розширенням воєнних дій на Чорному морі, в 1916 році панцерник «Синоп», на якому служив боцман Василь Пилишенко, був передислокований в Одесу, де на ньому розмістився штаб Дунайської флотилії, що охороняла південно-західний берег Чорного моря. Михайло на той час уже служив на посильному кораблі «Салгір». Тут братів і застала Лютнева революція 1917 р.

З цього часу і починається служба Пилишенків Україні. Будучи переконаними і політично активними українцями, вони швидко зуміли зайняти чільні місця в українському військово-морському русі Одеси. Увійшовши до створеної в кінці квітня Одеської Української Військової Ради (ОУВР), Василь Пилишенко пройшов вибори до Центральної Ради. Як член Центральної Ради увійшов до складу президії Українського Національного Конгресу, що почався 19 квітня 1917 р. в Києві. Цей трьохденний конгрес став важливою подією у політичному житті тогочасної України. Тоді завершився процес формування Центральної Ради, що перетворювалася на головний центр українського національного руху. Прийняті резолюції, в укладанні яких також брав участь головний герой цього нарису, яскраво свідчили про наявність в суспільстві симпатій до ідеї національно-територіальної автономії України. Перша спроба втілити в життя ці домагання відбулася вже 23 червня, із оголошенням Центральною Радою свого Першого Універсалу.

Після проведення конгресу, Василь Пилишенко повернувся до своєї служби та діяльності в ОУВР, де він представляв інтереси одеських моряків-українців. Тим часом, після проведення всеукраїнських військових з’їздів вже розпочалися процеси українізації військових формувань та флоту. В Одесі швидко формувалася Гайдамацька дивізія, торкнулася ця справа і кораблів, що на той час стояли в одеському порту, серед яких були крейсер «Пам’ять Меркурія» та есмінець «Завидний». В майбутньому вони стали першими кораблями українського флоту. Як і в Севастополі, українці Одеси організували ряд чисельних маніфестацій, в яких брали участь і моряки. Як згадував Василь Пилишенко, під час демонстрації на честь Першого Універсалу, саме моряки йшли першими, несучи український прапор та портрет Шевченка.

Українізація флоту набирала масштабів. 4 листопада 1917 р. при ОУВР Василь Пилишенко розгортає Українську Морську Раду, яка в своєму складі мала біля двох десятків делегатів від українців з таких кораблів: 7 з них були з крейсера «Пам’ять Меркурія», 3 з лінкора «Ростислав», по 2 від есмінця «Завидний» та лінкора «Синоп». По одному делегату надіслали крейсер «Алмаз», есмінець «Звонкій», кораблі «Упр. Порта», «Дунай», «Добича», «Салгір». Делегатом останнього виступив брат Василя, Михайло Пилишенко. Одночасно він зайняв посаду комісара Одеського порту. Зайняття цієї посади є останньою відомою звісткою про Михайла Пилишенка…

Восени 1917 р., після ряду гучних українських демонстрацій на флоті, та по проголошенню Третім Універсалом автономії УНР, підняли українські прапори та перейшли під юрисдикцію української держави крейсер «Пам’ять Меркурія», есмінець «Завидний» (обидва на момент підняття українських прапорів стояли в Севастополі), та ціла низка інших бойових кораблів. Це стало головним результатом співпраці Одеських Військової та Морської Ради із севастопольською Українською Чорноморською Общиною. До цієї праці як голова Одеської Морської Ради немало доклав зусиль і Василь Пилишенко, відтак його можна по праву вважати одним із творців флоту УНР.

Наступає осінь 1917 р. Розвал фронту, захоплення російської влади більшовиками, загострення класових протиріч суттєво погіршують обстановку в країні, особливо у великих містах, таких як Одеса. Місто накрила хвиля грабежів, які чинилися прийшлими дезертирами з Румунського фронту та місцевими червоногвардійцями, які вже наприкінці листопада спровокували перші сутички з гайдамаками та частинами Одеського військового округу. У спробі забезпечити лад, міською владою з представників різних політичних сил було створено так званий «міський комітет десятьох», що мав контролювати порядок в місті. Зайняв там посаду і Василь Пилишенко, який в «комітеті десятьох» відповідав за адміністрацію Одеси. Посаду голови Української Морської Ради він на той час здав фельдшеру з корабля «Добича» Федору Босому. На своїй же новій посаді Пилишенко швидко організував по місту патрулі українських матросів, які наглядали за спокоєм. Це була важка і відповідальна праця. В своїх спогадах він писав: «свою роботу я почав з того, що зажадав, щоб мені дали три вантажних авта. В кожному повинно бути по чотири скоростріли і по 10 матросів обслуги. На «вахті» по черзі було одно авто, а інші два «відпочивали». Якщо з якогось місця телефонували про грабіж чи іншого роду безчинство, чергове авто негайно спішило з допомогою. Такі випадки траплялися часто, особливо один був цікавий. Оті дезертири якось натрапили на великий склад французького коньяку. Виламавши двері, стали пробувати коньяк тут же на місці. В скорому часі тих аматорів коньяку зібралася така сила, що я послав туди одне авто, а потім друге. Не було ради, я мусив викликати пожежну команду і тільки холодною водою з брандспойтів удалося розігнати той натовп п’яних людей». Цілком правдоподібно, що саме відділ Пилишенка став зав’язком одеського «Куреня морської піхоти Армії УНР». Багатьма українськими дослідниками вважається, що саме у цій формації служив добровольцем відомий у майбутньому український письменник та громадський діяч Юрій Липа.

Таким чином, протягом 1917 року, боцман Василь Пилишенко, окрім своєї основної служби на панцернику «Синоп», спромігся організувати українське морське життя Одеси, крім того він взяв активну участь у загальноукраїнських політичних процесах, а наприкінці року зайняв адміністративну посаду у міському уряді, та утворив загін морської піхоти, який був одним з перших в сучасній українській військово-морській історії.

Тим часом, більшовики готували сили до захоплення влади в Одесі. Вже 3 січня 1918 р. в місті вибухнуло більшовицьке повстання. Бої Червоної Гвардії з українськими військами тривали майже два тижні – до 18 січня, після чого більшовики змогли витіснити українські відділи та прибрати владу в місті до своїх рук. Разом зі своїми моряками взяв участь у цих боях і Василь Пилишенко. Нажаль нам не відомо як саме склалася доля його загону – вірогідно вцілілі моряки і їх командир в період більшовицького панування в Одесі перейшли на становище приватних осіб, переховуючись у підпіллі. Однак вже через півтора місяці, в березні 1918 р., в Одесі знову відновилася влада УНР. Про подальшу участь Василя Пилишенка у громадянській війні та справі становлення національного флоту наразі нічого невідомо. Цей етап його біографії ще потребує належного дослідження, втім очевидно, що уряд по достоїнству оцінив його заслуги, позаяк на кінець Визвольних змагань він вже мав рангу старшого лейтенанта флоту. [1]

Після поразки Армії УНР, Василь Пилишенко разом із десятками тисяч своїх співвітчизників вийшов на еміграцію. В тридцятих роках він мешкав в селі Поромів Володимир-Волинського повіту (нині це Іваничівський район Волинської області). Тут він одружився на місцевій вчительці та організаторці сільського жіноцтва Галині Лопухович [2], а 28 липня 1934 у Пилишенків народився син, якого нарекли Володимиром. Після 1936 року старший лейтенант Василь Пилишенко був нагороджений Хрестом Симона Петлюри [3], трохи пізніше був ще відзначений Хрестом Комбатанта.

По лихоліттю Другої Світової війни сім’я Пилишенків емігрувала до Німеччини, а в 1950-ому р. до Америки, де вони оселилися в Рочестері. Як батько, так і син брали активну участь у тамтешньому українському житті. Зокрема, Василь Пилишенко протягом 1960-их співпрацював з часописом «Свобода», а в 1977 році в «Альманасі Українського Народного Союзу» виходять його спогади «Чорноморці в Українській Революції». Також відомо, що протягом 1960-их років старший лейтенант Василь Пилишенко разом зі своїм сином співпрацював з пластовим журналом «Юнак», де було вміщено кілька їхніх дописів, малюнків, віршів, присвячених українському флоту.

16 липня 1989 року, на 99 році свого життя старший лейтенант флоту Василь Пилишенко помирає, не дочекавшись усього лише трьох років до воскресіння українського флоту. Він був похований на українському православному цвинтарі Андрія Первозванного в Саут Баунд Брук, де також спочиває його більш відомий товариш по зброї капітан-лейтенант Святослав Шрамченко.

Некролог - Свобода ч. 133, 1989.
Некролог – Свобода ч. 133, 1989.

Варто згадати і про долю Володимира Пилишенка, якому передалася батькова любов до моря. Будучи ентузіастом морського пластування, Володимир Пилишенко довгий час належав до 25-ого старшопластунського куреня «Чорноморці», що провадив серед української молоді морський вишкіл (між іншим, свого часу членом цього куреня був генерал-хорунжий УПА Роман Шухевич). В 1963 р. Володимир Пилишенко організовує в Рочестері морську залогу «Вікінг» та водний вишкільний курс «Ойген». Без всілякого перебільшення можна заявити, що обидва покоління Пилишенків присвятили своє життя українському флоту та українській морській справі. Саме пластунами-чорноморцями на еміграції робився головний внесок у справу збереження та популяризації історії та традицій українського флоту. За це в 1963-ому році наказом генерал-полковника Олександра Загродського пластунам-чорноморцям було даровано почесне право піднімати на своїх суднах військовий прапор українського флоту зразка 1918 р. Того ж 1963 року, на 11-тому Світовому скаутському Джемборі (так називаються міжнародні скаутські злети), що відбувся в Марафоні, Україну під жовто-синім прапором презентував невеличкий вітрильник «Еней», що був змайстрований членами залоги «Вікінг».

Пізніше Володимир стане знаним серед українців Америки графіком-малярем. В Рочестерському Технологічному Інституті він здобуває вищу освіту та ступінь Майстра Образотворчих Мистецтв, а пізніше він отримав вчений ступінь ад’юнкт-професора. В кінці 70-х – на початку 80-х рр. Володимир Пилишенко був вченим по обміну в університетах Москви, Львова та Києва. За час своєї громадської діяльності він став засновником понад тридцяти українських і американських громадсько-наукових організацій. Разом зі своєю дружиною Ірмою, Володимир Пилишенко заснував чотири стипендійні фундації. На його власні гроші також був виданий німецький переклад «Енеїди» Котляревського. Садибу Пилишенків в ці роки відвідало багато видатних гостей, серед яких були такі письменники і поети як Іван Драч, Олесь Гончар, Ростислав Братунь (в 1993 році саме він підняв український прапор над фрегатом «Гетьман Сагайдачний»), Оксана Забужко та ще багато інших митців України та Америки. Спілкувалися Пилишенки також з родинами радянських політв’язнів, зокрема з родиною В’ячеслава Чорновола.

Володимир Пилишенко нині є членом Української Вільної Академії Наук і Наукового товариства Тараса Шевченка, Українського Історичного Товариства та товариства Українських професорів американських університетів. Займається він й історичними працями – збирає архіви української громади Рочестеру, завідує бібліотекою Кредитної Спілки та крім цього ще веде українську телепрограму і співає у церковному хорі. Побажаємо ж сім’ї пана Володимира міцного здоров’я та багатьох років щасливого життя. Пам’ятаймо видатний внесок їхнього роду у діло розбудови українського флоту.

Коментарі:

1. Прим. автора – вже після виходу цієї публікації автором було виявлено, що Пилишенко отримав звання старшого лейтенанта в 1950-і рр.

2. Прим. автора – Галина Пилишенко «взагалі ціле своє життя віддавала для культурно-освітньої праці серед української молоді». Вона померла 12 січня 1961 року, не доживши двох місяців до 65 років. (Посмертна згадка (Галина Пилишенко)//Наше життя — Ч.1 — січень, 1961.)

3. Прим. автора – Василь отримав хрест № 3224; крім того, 30 жовтня 1961 р. він був ще нагороджений Воєнним Хрестом під № 309.

Гриценко Ігор, дослідник історії флоту УНР, Запоріжжя

Схожі Новини
  • 23 Жовтня 2017
  • 68
  • Прокоментуй!
Мітинг у Боярці з нагоди Дня Соборності

21.01.2016 У неділю, 24 січня, о 13:00 у Боярці на Меморіалі ...

детальніше
  • 19 Вересня 2017
  • 1458
  • Прокоментуй!
Вшануємо героїв Зимового походу!

Благодійний фонд «Героїка» одержав дозвіл на встановлення пам’ятного знаку «Землякам ...

детальніше
  • 13 Вересня 2017
  • 255
  • Прокоментуй!
Шукаємо волонтерів для роботи в архіві

З метою виявлення раніше невідомих поховань вояків Армії УНР, “Героїка” ...

детальніше
Залиште свій Коментар

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.