30 втілених проектів
НАЗАД
  • 1 Липня 2019
  • 3153
  • Прокоментуй!
Публікації
Списи в руку! Шаблі геть!

Містечко Ананьїв на Одещині. Посеред пустища, утвореного перехрестям трьох доріг, розгорнуто будівельний майданчик. Четверо чоловіків закріплюють на масивному гранітному хресті широкі паски, що тягнуться до стріли підйомного крану. Невисокий хлопець, у чорній футболці із великим тризубом, присідає біля дерев’яного піддону на якому стоїть пам’ятний знак і перевіряє положення пасків. Липневе сонце вже встигло нагріти чорну поверхню хреста. Чоловік проводитись рукою золоченим написом «За зимовий похід і бої», і голосно каже: «Треба підіймати! За півгодини земля буде як сковорідка. А там, зверху, – показує пальцем на верх білосніжної колони, – буде зовсім невесело!». Підйомний кран гуде, а його стріла починає витягуватись вгору. Майстер скидає з себе чорну футболку і здіймається металевими риштуваннями до верхівки колони.

Дорогою їде велосипедист. Побачивши незвичну для провінційного містечка картину будівництва, він пригальмовує та злазить зі свого «коня». Здивований подорожній питає: «Саша, а шо воно буде?». Співрозмовник знімає робочі рукавиці, зворотною стороною долоні витирає піт із чола і дивиться на верхів’я колони, над якою зависла стріла будівельного крану: «Меморіал будуємо. На пошану українським воякам, які сто років тому змогли вибити більшовиків із міста та взяти під свій контроль Ананьїв. Фактично та сама війна, що й зараз – тільки забута, і герої її забуті». Велосипедист на мить замовкає, потім знову сідає на велосипед, поволі рушає з місця і кидає через плече: «Тю, шось я і не чув про таке…»

Це звична картина спілкування волонтерів фонду «Героїка», які займаються будівництвом пам’ятників борцям за незалежність України, із мешканцями тих населених пунктів, де фонд реалізовує свої меморіальні проекти.

На жаль, але колективна пам’ять не завжди зберігає для нас переможні чи трагічні сторінки минулого. Запам’ятовування та збереження інформації – це складний суспільний процес. Тим більше, що для України у ХХ ст. цей процес супроводжувався примусовим «форматуванням» пам’яті та «масовою заміною файлів».

Так, прикро, що за 28 років незалежності так мало місць перемоги української зброї належно пошановані. Взяти хоча б період Перших Визвольних змагань (1917-1921). Кількість меморіалів та пам’ятників, присвячених видатним боям Армії УНР, можна порахувати на пальцях. Гірше за ситуацію із пам’ятниками лише пустка в освіті та свідомості, яку ми так і не встигли заповнити. Хоча заповняти є чим!

Меморіал учасникам Першого Зимового походу Армії УНР, м. Ананьїв, Одеська обл.

 

Українська весна на Одещині

За останніх 100 років українська громада Одеси не раз демонструвала, що готова боротися за майбутнє рідного міста у складі незалежної України. На початку 1918 р. Одеса чинила найзапекліший, серед міст півдня України, спротив більшовикам. На відміну від Херсона, Миколаєва чи Тирасполя червоні не змогли здобути приморського міста без бою. Ворогові довелось платити за захоплення Одеси власними трупами.

Однак, не Одесі, а невеличкому повітовому містечку Ананьїв судилося стати символом українського спротиву півдня нашої країни. Військовому історику Ярославу Тинченку вдалось встановити, що у грудні 1918 року, після захоплення Одеси військами Антанти та білогвардійцями, в Ананьєві був сформований загін добровольців, який незабаром влився до складу 2-го Одеського полку Дієвої армії Української Народної Республіки. Цей полк брав участь у бойових діях проти білогвардійців, а потім проти Червоної армії.

30 січня 1919 р. Військове міністерство УНР віддало наказ про формування з мешканців Ананьївського повіту куреня (батальйону) Синьожупанної дивізії. Попри те, що дивізію так і не вдалось створити, було сформовано Ананьївський курінь, до якого добровольцями зголосились 28 старшин та 463 козаки з місцевих мешканців. Командирами цього куреня стали мешканці Ананьєва – сотники О. Ашинов та П. Трохименко.

Ананьївський курінь Армії УНР пройшов з боям майже все Поділля, опинившись наприкінці 1919 р. перед дилемою: продовжувати боротьбу партизанськими методами, або скласти зброю. У грудні невелика частина ананьївців долучилась до військ Зимового походу, які вирушили в тривалий рейд тилами білих та червоних окупантів. Решта на чолі з сотником Олександром Ашиновим повернулась додому.

Тим часом, поки Армія УНР воювала на Поділлі, Ананьївський повіт був захоплений Червоною армією. В Ананьєві та довколишніх селах був встановлений режим «воєнного комунізму». Жорстоке ставлення до цивільного населення призвело до повстання, що спалахнуло у липні 1919 р. Першими проти більшовиків виступили мешканці заможного і великого с. Точилове, що розташоване між Ананьєвим та Бірзулою. Не встигли червні стягнути підкріплення до бунтівного села, як повстали селяни у сусідній Семенівці, Байталах, Гандробурах і Михайлівці. Різанина комісарів, що її влаштували українці, змусила радвладу втікати з повіту. Невдовзі прийшли російські білогварійдці, з якими в місцевих українців встановились дуже конфліктні відносини. Вже початку лютого 1920 р. прихильникам УНР, а саме тим, хто прийшов з армії, знову на деякий час вдалось підняти українські прапори над Ананьївським повітом. Однак вже за два тижні сюди повернулася Червона армія, і проукраїнські активісти були змушені перейти на нелегальне становище.

Більшовики зробили висновки щодо своїх прорахунків, допущених під час попереднього періоду окупації. У Червоній армії почали формувати українські радянські частини. Одна з таких частин – 361-й стрілецький полк – була розташована в Ананьєві. Цей полк був укомплектований переважно колишніми вояками Армії УНР, що за різних обставин опинились в окупованій червоними військами Одесі (хворі, яких не вдалось евакуювати; козаки і старшини, які потрапили до полону Добровольчої армії тощо).

Невдовзі після того, як сформований в Одесі 361-й стрілецький полк був передислокований до Ананьєва, у тил Червоної армії (на територію Херсонської губернії) зайшла Армія УНР, що в цей час рейдувала у Зимовому поході. Скориставшись з такої чудової нагоди, 16 квітня 1920 р. 361-й стрілецький полк та група ананьївських підпільників здійснили повстання проти радянської влади. Перші успіхи повстанців надихнули селян з усього Ананьївського та Балтського повітів атакувати окупаційну адміністрацію і червоні війська. Цей збройний виступ очолив отаман Йосип Пшоник. Командиром усіх повстанців було обрано полковника генштабу Володимира Галкіна, який у 361-го полку працював діловодом та старанно приховував своє військове звання.

Група старшин 2-ї Волинської дивізії Армії УНР, відзначених Залізним Хрестом «За Зимовий похід та бої». 1921 р.
Група старшин 2-ї Волинської дивізії Армії УНР, відзначених Залізним Хрестом «За Зимовий похід та бої». 1921 р.

Повсталим українцям вдалось протриматись 4 дні в боях проти ворога. Вже 19 квітня 1920 року 3-й кінний полк Армії УНР дістався до м. Ананьїв, де точилися вуличні бої між повстанцями та радянськими військами. Більшовиків було вибито з міста, а Чорноморський полк у складі 200 піших, 80 кінних вояків та 9 кулеметів долучився до Армії УНР та незабаром був включений до Волинської дивізії. Мешканці Ананьєва у кількості 10 старшин, 41 підстаршини та козака були зараховані в якості 4-го куреня до Чорноморського полку. Командиром куреня став Олександр Ашинов, який героїчно загинув у бою з червоними 4 травня 1920 року. Після його смерті підрозділом командував ананьївець сотник Василь Мунтян. Він також загинув у бою з більшовиками 2 жовтня 1920 року. Останнім командиром куреня був сотник П.Трохименко, який у листопаді, з рештою ананьївців, перейшов на західний берег Збруча та був інтернований у Польщі.

Радянська історіографія, як і годиться, прикрила свою поразку в Ананьєві загальними кліше про «озвірілих куркулів» та «жорстоку різанину більшовицьких активістів». Так, перемога в Ананьєві була короткочасною. Водночас успіх цієї військової операції дозволяє нам зробити кілька важливих висновків. По-перше, Одещина не просто не сприймала російського панування (червоного чи білого), не просто боролась, а боролась саме під синьо-жовтим прапором. Антибільшовицькі повстання неодноразово піднімали місцеві селяни. Їм бракувало досвідченого керівництва та координації. Саме тому виступ проти червоних у липні 1919 р. зазнав невдачі. Натомість повстання, підняте ананьївцями у квітні 1920 р., за підтримки 3-го кінного полку Армії УНР, принесло жаданий успіх.

Переможні бої 16-19 квітня 1920 р. та імена ананьївців, які в лавах Армії УНР воювали за самостійність України протягом 1917-1921 рр. були увічнені військовим меморіалом, який у 2018 р. був споруджений фондом «Героїка» на благодійні внески.

Від Нового Осколу до Гусятина

По завершенню Першого Зимового походу рейдуюча Армія УНР з’єдналась з українським підрозділом, що був сформованим за допомогою польських союзників. З цього підрозділу за короткий час було наново сформовано 3-ю Залізну дивізію під командуванням полковника Олександра Удовиченка, до якої приєдналася галицька кінна бригада, що підняла повстання в запіллі червоних. Водночас у дивізію влився кінний полк донських козаків під командуванням Михайла Фролова з Добровольчої армії, який з гаслом “За самостійну Україну, за самостійний Дон!” увійшов до складу українського війська та до кінця 1920 року брав участь у всіх боях проти червоних.

Армія УНР разом із союзним Військом Польським утворили спільний фронт проти російських більшовиків. За короткий час полякам та українцям вдалось звільнити від ворога значні території Правобережної України та визволити Київ. Переможний похід союзників командування Армії УНР використало для реорганізації війська та його поповнення мобілізованими. Однак успіх тривав недовго – до початку червня 1920 р.

Зосередивши великі сили в районі Умані більшовики змогли прорвати польський фронт між Сквирою і Липовцем. Українські війська забезпечували південну ділянку спільного польсько-українського фронту. Відступаючи, поляки та українці намагались затриматись на кожному природньому рубежі, аби завдати максимальних втрат ворогові. Другу половина липня 1920 р. українці успішно відбивали всі атаки Червоної армії, яка намагалась форсувати Збруч. Особливо запеклі бої розгорнулись між селами Шидлівці та Сидорів, що розкинулись на лівому та правому берегах Збруча, південніше від міста Гусятин. Зосередивши тут кілька полків піхоти та бригаду кінноти, ворог майже щодня наступав на Збруч, але контратаками 3-я Залізна дивізія відкидала його знову за річку. Українське командування відправило Окрему кінну дивізію на посилення Сидорова.

Відпочинок між боями. Козаки та старшини 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, 1920 рік.
Відпочинок між боями. Козаки та старшини 3-ї Залізної дивізії Армії УНР, 1920 рік.

В ніч з 23 на 24 липня 1920 р. більшовики в кількох місцях перейшли Збруч і почали наступ на Сидорів-Боднарівку (тепер Гусятинськой р-н Тернопільської обл). Один курінь 3-ї Залізної дивізії кілька разів відбив атаку, однак врешті був оточений і полонений. На захід від Сидорова, у селі Кривеньке, українці зібрали майже всі наявні сили кінноти, що мали у розпорядженні на цій ділянці фронту: вершників Окремої кінної дивізії, 3-го кінного полку, трьох окремих кінних сотень – усього до 1500 шабель. Ворожа кінна бригада, окрилена успіхом, увірвалась у лаву української піхоти. Однак несподівано на полі бою з’явились наші вершники. Масштаби м’ясорубки, у якій з обох сторін взяли участь близько 3 000 кіннотників, описав учасник бою, хорунжий із Запоріжжя Микола Отрешко-Арський:

“Від с. Сидорів у напрямку на Васильківці, у хмарах куряви гонить величезна лава кінноти, глибини якої за курявою не видно. Ширина її (з правого крила) ховається за горбом, тому теж не дається її встановити. Генерал Удовиченко особисто дає накази. Наказує руками підтягнути гармати до садка і установити для стріляння “на картачі”. Кулеметні тачанки мають зайняти вогневі становища вздовж садка і лісу. Ліворуч нас лісок віддалений біля півкілометра, фронтом до наступаючої кінноти. Туди генерал Удовиченко післав старшину з наказом і кількома козаками.

Простір-поле між Сидоровим і Васильківцями два і пів – три кілометри.

Скінчивши приготування, ген. Удовиченко дає наказ гармашам відкрити вогонь по большевиках коли підійдуть на відстань одного кілометра; одночасно з гарматами відкриють вогонь і з 30–40 кулеметів. Кінні сотні 8-ої бриґади і штабу дивізії зайняли свої позиції за вказівками Командира дивізії й атаку мали почати після третьої сальви гармат, за ними йдуть кулеметні тачанки. 3-ій кінник полк (Фролова) праворуч нас, із ним кінні сотні 7-ої і 9-ої бриґад. Ліворуч нас була Окрема Кінна дивізія – про це ми не знали, крім вищого начальства.

Ворожа кіннота на деякий час ховається в долині перед Васильківцями, а за хвилину показуються окремі їздці, розгорнувшись у лаву, наближаються до нас, піднімаючи куряву, тільки шаблі блискають на сонці. Большевицька лава від нашого відтинку тягнеться ліворуч нас до двох і пів – трьох кілометрів. Відстань із хвилини на хвилину зменшується. Захоплені першим успіхом большевики, не натрапляючи на спротив, гонять ніби навипередки, поглиблюючи лаву, і тим самим зменшуючи свою ударну силу. Наші гармаші завмерли коло гармат, чекаючи команду “вогонь”, кулеметники також при кулеметах ведуть їх, націлившись за большевиками.

Ген. Удовиченко дає знак кінноті приготуватись, команда “Списи в руку! Шаблі геть!”. Коні відчувши настрій їздців, зворушились. Раптом голосна команда “вогонь!”. Гармати дружньо вдарили, заклекотіли кулемети, покриваючи перерву між гарматними сальвами одностайною зливою стрілів. Бачимо як картачі виривають галявини в большевицькій лаві. Настав наш час, вискакуємо з укриття і з кличем “СЛАВА!” розгортаючись в лаву, рушаємо на ворога. Праворуч нас із яру вискакує решта кінноти Залізної дивізії, продовжуючи лаву. Ворожа кіннота з розгону ще далі гонить на нас, відстань зменшується до яких 400 кроків. Ліворуч нас чуємо гучне “Слава!”, це з лісу вискочила Окрема Кінна дивізія, праве крило якої гонить до нас творячи одну лаву. Блискає вогонь, чути гарматні стріли, це полк. Алмазів зі своєї кінно-гірської батареї частує большевиків картачами.

Перед нами большевики завертають і женуть скільки кінь витягне, теж саме ліворуч і праворуч нас. Большевики на міцніших конях переганяють задніх, які стають предметом полювання наших кіннотників, особливо тих, що мають списи. Кілька днів перед цим боєм, наша кіннота одержала списи, тож прийнялася назва цього бою “проба списів”…

…Большевицька кіннота з розгону наскакує на свою піхоту, що мала закріпити прорив, а тепер не змогла стріляти по нас, бо перед нами була їх кіннота, що втікала. Проскакуючи скрізь, кіннота рубала червоноармійців, які чіплялися за стремена, а за нею наскочила наша кіннота і почала рубати піхоту. Це була відплата за наших піхотинців. Все поле перед Сидоровом було вкрите трупами, як сніпками. Ганялися за кінними, тачанками, пішими. Комісарів, які втікали на тачанках, порубали наші кіннотники; деякі стрілялися самі. На одній тачанці з комісаром і його “любкою”, поламалося колесо і обоє попали в руки наших їздців. Коли їх стягли з тачанки, тоді побачили, що любка сиділа на плащаниці, яку вони вкрали з церкви у Сидорові разом із іншими річами. Після бою повернено селянам їх церковні святощі, грабіжників розстріляли”.

Українська кіннота заходить до визволеного населеного пункту. Поділля, 1920 р. З фондів музею ім. Патріарха Мстислава, США
Українська кіннота заходить до визволеного населеного пункту. Поділля, 1920 р. З фондів музею ім. Патріарха Мстислава, США

Невдовзі минає 100 років з дня славетного бою під Сидоровим. Однак місцеві селяни вже не пам’ятають ні про повернуту плащаницю, вкрадену росіянами із місцевого храму, ні запаху людської та кінської плоті, який ще довго стояв над полем.

За півтора місяці після бою під Сидоровим Армія УНР провела серію успішних наступальних боїв. Сьогодні про ці славетні дні нагадують хіба поодинокі могили. Наприклад, поховання хорунжого Окремої кінної дивізії Данила Холошина, уродженця Курщини. На початку ’90-х сюди, на сільський цвинтар Струсова, що біля Тернополя, ще приїздила його родина із Нового Осколу Курської області. Місцеві дядьки переповідають, що Холошини надзвичайно пишались «славним рубакою». Цікаво, що сталось з цією родиною?

Українці люблять говорити про свої поразки та невдачі. Та чи вміємо ми дякувати за хоробрість, звитягу і перемогу? Чи пам’ятаємо про Вознесенськ, Ананьїв, Голованівськ, Сидорів та чимало інших місць, колись усіяних ворожими трупами? Якщо будете їхати з Тернополя на Бучач – зупиніться у Струсові. Там, за розваленим цвинтарним муром, що по ліву руки від дороги, у високій зеленій траві лежить хорунжий Холошин. Подякуйте йому!

Павло Подобєд, стаття в журналі “Український Тиждень” № 26 (606) 

Схожі Новини
  • 19 Листопада 2021
  • 2999
  • Прокоментуй!
Пам’ятник на могилі поручника Аврамчука: зібрано половину необхідної суми

Завдяки Вашим пожертвам зібрано половину необхідної суми для реалізації двох ...

детальніше
  • 17 Листопада 2021
  • 2344
  • Прокоментуй!
На Житомирщині вшанують Героїв Базару

У листопаді–грудні цього року виповнюється 100 років Другого Зимового походу ...

детальніше
  • 12 Листопада 2021
  • 2248
  • Прокоментуй!
Допоможіть встановити пам’ятник на могилі поручника Хоми Аврамчука

Цьогоріч ми маємо надію встигнути реалізувати ще кілька проєктів. Все ...

детальніше
Залиште свій Коментар

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.