У 2015 р. видавництво «Дуліби» видало переклад англомовної праці канадського дослідника Сергія Ціпка «Українці в Аргентині (1897-1950): творення громади». Дослідження написано у класичному академічному стилі, містить багато емпіричного матеріалу, побудованого як на польових дослідженнях, так і на опрацюванні великого масиву архівних документів та діаспорних видань.

Зрозуміло, що у праці пана Ціпка «Героїку» зацікавили, насамперед, факти з історії УНРівських переселенців. Дослідник так характеризує структуру української міжвоєнної еміграції до Аргентини: «Немає документальних відомостей про розподіл іммігрантів в Аргентині залежно від професій. Коли вони прибували до країни, то займалися переважно (хоча й не винятково) сільським господарством. У звіті польського консульства з Буенос-Айреса до Варшави сказано: “Мешканці міст, самі польського походження, займаються некваліфікованою працею; лише маленька частка працює на себе (тримають крамниці, шоферують, продають алкогольні напої і т.д.), завдяки чому чимало з них мають власні хати в передмісті, де мешкає багато іммігрантів-слов’ян. За винятком цієї групи, є маленька група професіоналів, більшість із яких мають вищу освіту (часто це випускники чеських закладів). Майже всі вони – східні українці, колишні офіцери армії Петлюри”», – очевидно автор книги говорить про старшин Армії УНР, які після таборів інтернованих у Польщі виїхали до ЧСР, де закінчили Українську господарську академію у Подєбрадах, а згодом емігрували до Аргентини. Сергій Ціпко опрацював 668 некрологів українських аргентинських видань, у яких знайшов відомості про смерть 10 ветеранів Армії УНР, 15 – УСС, 43 – УГА.

Підпоручник Ухів та козак Цимбал

На жаль, книга «Українці в Аргентині (1897-1950): творення громади» не має іменного покажчика, відтак швидко «прогнати» всі імена, загадані у книзі, через базу даних «Героїки» не вдалося. Проте, і сам автор називає кілька імен, про які варто поговорити окремо. Так з книги Ціпка довідуємось, що у 1924 р. в Аргентині було утворено громадську організацію «Молода громада», творцями і рушіями якої стали східні українці, ветерани визвольної боротьби. Організація одразу увійшла у конфлікт із низкою російських діаспорних товариств, які, серед іншого, об’єднували і стару хвилю наддніпрянської та волинської еміграції, яка переселилась до Південної Америки ще перед революцією 1905 р. Тетяна Михайлівська-Цимбал була серед організаторів «Молодої громади» в м. Беріссо. Вона переїхала до Аргентини разом зі своїм першим чоловіком Іваном Уховим, якого автор книги (як і сама пані Тетяна) помилково титулували полковником.

Іван Ухів дійсно служив в Армії УНР, але у ранзі підпоручника. Його історія типова для тисяч козаків та старшин Армії УНР. Іван Мокійович народився 24 червня 1897 р. у сім’ї подільських селян Мокія та Мотрі (дівоче прізвище Луценко). Зростав у с. Брониця Подільської губернії. Скінчив технічне училище у Києві, а з початком Першої світової війни – школу прапорщиків. В Армії УНР з 1918 р. Учасник вуличних боїв у Києві з більшовиками. Воював у 9-му Стрілецькому полку 3-ї Залізної дивізії під командою Павла Шандрука. Важко поранений у бою за Вапнярку. У листопаді 1920 р., разом із дружиною Тетяною (також уродженка Поділля), опиняється на інтернуванні в Румунії. Спершу, маючи надію на швидке повернення до України, вони мешкали неподалік україно-румунського кордону. У селі Грозинці (тепер Хотинського району Чернівецької області) Іван влаштовується на посаду управителя місцевого маєтку. Він швидко знайшов роботу і для своєї дружини, яку через знайомого-українця влаштував вчителькою початкових класів до сусіднього села Бочківці. У школі викладали двома мовами: румунською та українською, однак Тетяна зайнялась вихованням дітей саме в українському дусі.

У 1922 р. році румунська адміністрація посилила контроль над українцями, що мешкали у прикордонній смузі. Іван з Тетяною вирішили їхати з Румунії: через Бухарест до Гамбургу. У Гамбурзі сім’я Ухових вирішила пливти до Канади, однак знайомий українець переконав молоду пару вирушити до Аргентини. Мовляв, так дешевше. Старим кораблем «Кап Кастільо» (який потанув за 2 роки після подорожі Ухових) пара попрямувала до берегів Аргентини. Подорож тривала 28 днів і 9 липня 1923 р. родина УНРівських емігрантів зійшла на аргентинський берег. Вже за три дні Іван та Тетяна опинились в Буенос-Айресі, де прожили наступних 37 років.

Тетяна влаштувалась працювати на фабрику м’ясних консервів «Свіфт». Іван довший час не міг знайти роботу і виконував роль хатнього робітника у себе вдома (у житлі, яке винаймали за гроші Тетяни). Лише на другий рік по приїзді в Аргентину Іван потрапив на хорошу роботу – ремонтником військових кораблів. Тут, в передмісті Буенос-Айреса (містечко Беріссо), Іван Ухів познайомився з колишнім вояком УГА Іваном Кривим (десятник 2-ї скорострільної сотні 2-ї бригади, уродженець с. Ласківці Теребовлянського повіту), разом з яким вони стали надзвичайно активними та впливовими діячами місцевого товариства «Просвіта» та й цілої української громади.

Не зважаючи на те, що подружжя Ухових були співзасновниками «Просвіти» в Буенос-Айресі, проте у 1926 р. вони відійшли від організації. Справа в тому, що пані Тетяна разом з чоловіком виявила бажання поставити «Марусю Богуславку», а кошти від продажу квитків відправити у Париж на оплату адвоката, який мав представляти інтереси вбитого Головного Отамана у суді над Шварцбартом. Проте, галицька більшість у «Просвіті» гостро запротестувала: «Петлюра продав Галичину і нема чого його боронити». Відтак Ухови на кілька років відходять від «Просвіти». Вже за два роки образа забулась – галицькі українці не лише «пробачили Петлюру», але й брали активну участь у його вшануванні. У цій історії треба окремо відзначити Івана Кривого, який показав себе не лише як прихильника тісної співпраці наддніпрянських українців з галицькими, але і як мудрого політика. Під час «галицького демаршу», який активно підтримали українські ліваки з членів «Просвіти», Кривий використав для «розгрому большевиків» – здав таємній поліцій списки з іменами українських комуністів. Все скінчилось масовими арештами для совєтофілів.

У 1924 р. Іван став співзасновником першої в Буенос-Айресі громади УАПЦ. В Аргентині він був відзначений Хрестом Симона Петлюри (№1584). За серійним номером відзнаки можна зробити припущення, що пан Ухів був нагороджений у 1937 р. вже перебуваючи у Південній Америці. Відзнаку, найбільш ймовірно, йому вислали поштою з Канади, а вручили вже побратими по зброї в Аргентині.

Пані Михайлівська-Цимбал згадує, що умови в Беріссо були не надто сприятливі для громадської роботи: українські емігранти працювали на дуже важких роботах і не мали належних умов для відпочинку. На вихідних люди банально відсипались. Однак і в таких обставинах східноукраїнська політична еміграція, яка складала практично непомітний відсоток у структурі загальної української еміграції, здійснювала колосальний вплив на українське життя в Аргентині та Південній Америці загалом.

Вже на схилі літ Іван виїхав до США, де вдруге одружився. З дружиною Анною мешкав у Санта Барбарі, де й помер на 77 році життя. Похований на цвинтарі Баунд-Брук у штаті Нью-Джерсі.

«Пражаки»

У 1928 р. до Аргентини, зокрема до Буенос-Айресу, приїхала нова група емігрантів – переважно наддніпрянців, ветеранів Армії УНР, які встигли здобути вищу освіту в Чехії. Стара еміграція називала новоприбулих «пражаками». На жаль, Сергій Ціпко у своєму дослідженні не подає бодай коротких біографічних довідок новоприбулих УНРівців. У спогадах пані Тетяни Михайлівської-Цимбал зустрічаємо лише скупі згадки: Грінчак (можливо Грінчак Микола Михайлович – урядовець Міністерства фінансів, уродженець Поділля), Коваленко, Гемпель, Мілінський, Розумовський, Кулик, Віктор Цимбал.

Саме з Віктором Цимбалом пов’язала своє подальше життя дружина Івана Ухіва Тетяна (розлучилась з першим чоловіком у 1928 р.), яка так згадує про свого другого чоловіка: «Народився у 1901 р. у с. Ступична Звенигородського повіту на Київщині. Батьки його походили з Черкас і обоє були вчителя початкових і середніх шкіл. У 1917 р. перейшов він учитись до Другої української гімназії ім. Кирило-Методіївського братства у Києві. Як учень гімназії належав до Студентського Куреня, частина якого потім брала участь в трагічному бою під Крутами. Після упадку Гетьманського уряду, В. Цимбал опинився в Кам’янці-Подільському, де за порадою С. Петлюри вступив до Старшинської Спільної Школи. У відділі вояків із студентів цієї школи, брав участь у визвольних змаганнях». Пані Тетяна стверджує, що Віктор Цимбал, разом з Армією УНР пішов на інтернацію до Польщі. Став автором мистецької серії «Типи інтернованих» для газети «Українська Трибуна» (1921-1922 рр). З таборів виїхав на навчання до Чехії і замешкав у Празі. Навчався в Українській студії пластичного мистецтва і чеській Державній високій мистецько-промисловій школі, що їх з успіхом скінчив у 1928 р. Того ж року Віктор залишив Прагу та виїхав до Аргентині. На новому місці відкрив власну мистецьку школу. Що ж до заробітків – ветеран українського війська знайшов себе у рекламному бізнесі – малював плакати, афіші, буклети. Однак у рекламі Віктор не міг знайти розради, хоч це ремесло й приносило непогані гроші, – він присвятив чимало часу іконопису для храмів УАПЦ.

Цимбал належав до політичного табору гетьманців. Разом із херсонцем Андрієм Білопольським (приїхав до Аргентини у 1924 р.) був чільним діячем гетьманського руху в Аргентині. Кілька років очолював аргентинський Союз українських гетьманців-державників (СУГД). Ця організація видавала певний час часопис «Плуг і меч», а згодом «Перелом». Серед іншого, він готував ілюстрації для цих видань.

Цимбал був не єдиним гетьманцем Аргентини з числа колишніх вояків Армії УНР. Козак 6-ї Стрілецької дивізії Степан Чередниченко також став співзасновником СУГД в Аргентині. Двічі ранений у боях з ворогами України він, зрештою як і Віктор Цимбал, з повагою ставився до Симона Петлюри, Михайла Омеляновича-Павленка та інших провідних діячів УНР, – однак вважав єдино правильною формою існування майбутньої самостійної України – гетьманат. До речі, Чередниченко у 1919 р. встиг повоювати у складі 9-го Стрілецького полку 3-ї Залізної дивізії, де у той час служив Іван Ухів, з яким вже у 1930-х роках йому довелось неодноразово перетинатися в Аргентині.

Саме завдяки Віктору Цимбалу в Буенос-Айресі з’явилась перша українська школа, приміщення для якої досить тривалий час він винаймав за власний кошт і навіть повністю оплачував сніданки для учнів. Дружина Тетяна працювала у цій школі вчителем початкових класів. У 1938 р. подружжя Цимбалів переїхало до містечка Віжа Бажестер, де придбало невеликий будинок на 3 кімнати. Переїзд був зумовлений потребами Віктора: підірване у таборах інтернованих та перших роках еміграції здоров’я вимагало свіжого повітря та відпочинку. Мешкаючи у заміському будинку Цимбал продовжив працювати у рекламному бізнесі, а практично весь вільний час віддав мистецтву: створював іконостаси для православних церков, писав картини, облаштовував декорації для українських театральних вистав. У цей час Віктор не лише творив, але й жертвував великі суми на потреби українських організацій Аргентини.

У 1955-1960 рр. розпочався масовий виїзд українських емігрантів з Аргентини до США. Серед тих, хто вирішив їхати до Північної Америки були й Віктор Цимбал із дружиною. У 1960 р. Цимбали переселилися до США. Проводжала родину ціла українська громада Буенос-Айреса та околиць – прощались у будинку «Просвіти». Прибувши до США Цимбали зупинились у Нью-Йорку, однак невдовзі переїхали до Детройту, де Віктор встиг прожити насичене мистецьке життя, яке обірвалось 28 травня 1968 р. Віктор Цимбал, як і перший чоловік Тетяни Михайлівської-Цимбал Іван Ухів похований на цвинтарі Святого Андрія Первозваного у м. Баунд-Брук, штат Нью-Джерсі.

Комбатантське побратимство

Ветерани визвольних змагань становили окремий прошарок української діаспори в Аргентині. Колишні вояки УГА, як і колишні вояки Армії УНР, мали власні організації, свята для відзначення важливих військово-історичних подій, тримали тісні взаємини між собою. Хоча відсоток таких емігрантів у загальній структурі діаспори був малим, однак вплив ветеранів на життя української громади важко переоцінити. Відомості про УГАшників та УНРівців, які мешкали в Аргентині дуже фрагментарні. Їхніх біографій не зустріти ані в Сергія Ціпка, ані у спогадах Тетяна Михайлівської-Цимбал.

У місцевості Док Суд лідерами української громади були Анатолій та Ярослава Гуренки, без яких не обходилась жодна українська суспільно-політична, громадська чи мистецька акція. Анатолій – козак 4-ї Київської дивізії Армії УНР, учасник Першого Зимового походу. Його дружина – медсестра УСС, батько якої – капелан УГА, який помер у 1919 р. від тифу на Поділлі. Гуренки, без перебільшення, цілковито віддали себе місцевій українській колонії: жертвували більшість власних заробітків на українську справу, працювали у громадських організаціях тощо. Анатолій запам’ятався українцям Аргентини ще й тим, що був диригентом мандолінового оркестру «Просвіти» у м. Док Суд. У подружжя народився син Юрій, який згодом став інженером.

У тій же місцевості помітний слід лишили по собі Нестор та Слава Величковські. Чоловік – ветеран УСС і член УВО, відомий в Аргентині український гуморист. Дружина – громадська діячка. Троє дітей подружжя Величковських вже після Другої світової війни виїхали до США.

Надзвичайно мало відомостей лишилось про старшин Армії УНР та Армії УД Василя Мілінського та Володимира Блаватного. Перший – сотник Армії УНР, знаний в Аргентині як картограф, автор мапи України іспанською мовою. Мілінський здобув вищу освіту в Чехословаччині, де створив та очолив «Бюро опіки над українськими емігрантами». Налагоджуючи контакти з Міністерством сільського господарства Аргентини, Мілінський зацікавив його керівника, Антоніо де Томасо, проектом поселення безробітних українців на землі. Вплив Мілінського на урядові кола Аргентини позитивно позначився на адаптації українських прибульців. Натомість про Володимира Блаватного відомо зовсім обмаль – певний час він працював головним редактором аргентинського «Українського слова».

Знайомим Тетяни Михайлівської-Цимбал та Івана Ухіва був ще один емігрант з Поділля – Архип Паламарчук, повстанець, що восени 1920 р., разом з подружжям Ухових опинився у Румунії, а згодом виїхав до Аргентини.

Останні з могікан

Протягом 1946-1952 рр. до Аргентини прибуло близько 6000 українських втікачів, серед них: колишні вояки дивізії «Галичина», УПА, УНА та різних німецьких військових формацій. Москва тиснула на уряд Аргентини та вимагала зупинити рух українців з Італійських таборів DP. Однак, кожного дня до Південної Америки прибували все нові й нові втікачі. Серед них можна було зустріти і колишніх козаків та старшин Армії УНР, наприклад – полковника, командира 4-го гарматного куреня 2-ї гарматної бригади 2-ї Волинської дивізії Миколу Степановича Омелюсика. Саме з Омелюсиком, який прибув до Аргентини транзитом, пов’язана досить дивна історія. Тетяна Михайлівська-Цимбал згадує про це так: «Приїхала родина Омелюсіків: подружжя Микола і Тамара Омелюсік із сином Володимиром. Пан Микола Омелюсік – колишній старшина Армії УНР і потім, в час Другої світової війни, – один з командирів УПА. Пані Тамара Омелюсік – медсестра при Армії УНР і при відділах УПА на Волині. В перших днях після приїзду трапилась їм велика неприємність. Ранком, коли я прийшла до еміґраційного бюра, стояла в дверях стурбована пані Тамара і сказала, що десь зникли її чоловік і о. Ярославський. Я відразу зайшла до канцелярії нашого Допомогового Комітету. Сказали мені, що нічого про те не знають. Кинулась до поліції – там теж не дістала ніякої інформації. Попросила повезти мене, де звозять покійників у випадку катастроф. Возили мене в кілька таких місць. Було дуже неприємно і прикро. Вже ввечорі пішла ще до тайної поліції і аж там мені сказали, що у них є п. Омелюсік і отець Ярославський. Сказали, що хтось таки з новоприїжджих (з нашого Комітету?) заявив, що вони комуністи. А, як я вже згадувала, комуністична партія була в той час в Аргентині заборонена. Пояснила в поліції, що це зовсім невірно, показала їм свої документи, і той важливий з еміґраційного бюра. Це їх переконало і вони наших бідних арештованих зразу й випустили».

Однак не всі історії закінчувались так щасливо. Відомі випадки погроз новоприбулим політемігрантам від совєтофілів. Один з українців, що втік з будівництва Біломор-Балтійського каналу, скаржився на анонімні погрози: «Ми тебе у тут дістанемо». Зрештою нещасного знайшли вбитим.

Післявоєнна еміграція 1946-1952 рр. була не лише малочисельною, але й дуже нестійкою: значна частина українських ветеранів згодом виїздила до США, Канади і Бразилії (Іван Ухів, Віктор Цимбал та інші). Наприкінці 1940-х років ветеранів Армії УНР можна було зустріти навіть у Парагваї. Там вони гуртувалися під парасолькою «Просвіти» і намагалися пропагувати ідеї УНР у середовищі неполітичної селянської еміграції.

Важко сказати, коли напевно помер останній ветеран Армії УНР в Аргентині. Однак з впевненістю можна ствердити, що кілька УНРівських могил досі залишаються на території Аргентини. Для більш ретельного вивчення біографій вояків Армії УНР в Аргентині, а головне – для встановлення точної кількості ветеранських поховань, потрібно детально дослідити 668 некрологів в українських виданнях, що з ними встиг ознайомитись канадський дослідник Сергій Ціпко. Станом на 2016 р. у вільному науковому обігу немає жодних відомостей про точну кількість українських ветеранських поховань на території Аргентини і про їх чітку локалізацію. Ця тема потребує подальших польових досліджень, які можуть здійснити самі українці Аргентини.

Наукову розвідку здійснено за сприяння Ростислава Мартинюка

Павло Подобєд,

керівник благодійного фонду “Героїка”