Публікації

Спогади про культурно-освітню працю на Підляшшу, Поліссі й Волині в 1917 р.

Український табор у Вецлярі. Кімната рисовання.
Український табор у Вецлярі. Кімната рисовання.
Український табор у Вецлярі. Кімната рисовання.

Високоповажному Панові Професорові Докторові Василеві Сімовичу в ознаку його великих заслуг у вихованні полонених українців в Австрії та Німеччині присвячую.

Культурно-освітню працю на Підляшшу, Поліссі та Волині, які в 1917 р. перебували під німецькою окупацією, започаткувала півсотня січовиків І-го Запорізького полку імени Тараса Шевченка. Творили цю півсотню – як і самий полк, а відтак відомі сині дивізії – українці з колишньої московської царської армії, які в часи великої війни 1914-17 р.р. опинилися в німецькому полоні. Як відомо, перебували наші українці в німецькому полоні у трьох таборах: у Раштаті, Вецлярі й Зальцведелі та в залежних від них робітничих командах. Ці українські табори збудували німці на заходи славної на той час політичної орґанізації «Союза Визволення України», який у Німеччині репрезентував і невтомно з рамени його працював Олександер Скоропис Йолтуховський. А були ті табори збудовані для того, що наших українців у полоні національно освідомлювати. При допомозі значних культурних українських сил з Галичини, які були обєднані в так званих просвітних відділах кожного табору, як також національно-свідомих українців зпоміж самих полонених, удалося «Союзові Визволення України» це з ними зробити, цеб-то одну масу полонених навчити грамоті, другу значну національно освідомити.

У кожному таборі була поставлена досить гарно культурно-освітня праця. Була в ньому своя церква, школа – навіть шостиклясівка ім. Михайла Драгоманова, як приміром у Зальцведелі, – а далі свій часопис, читальня, театр, кооператива та й відповідні секції: редакційна, просвітна, національна, аґрономічна, театральна, співоча, січова й т.д. Тай не дивниця, бо культурні сили для тих таборів, що обєднювалися у просвітних відділах, були також гарні, як ось акад. проф. Степан Смаль-Стоцький, проф. Богдан Лепкий, проф. Василь Сімович, проф. Мирон Кордуба, проф. Омелян Терлецький, проф. Петро Карманський, проф. З.Кузеля, проф. Василь Пачовський, також Осип Безпалко й інші. Серед самих полонених були також деякі невеличкі культурні сили, без яких би ні «Союзові Визволення України» й ні ним покликаним просвітним відділам ніколи не вдалося так гарно розвинути культурно-освітню роботу в таборах. Чорну працю в орґанізованню мас у них перевели власне вони, оті невеличкі культурні сили самих полонених. І треба сказати, були вони, по нинішньому мовивши, тоді добрими «ударниками».

Відділ синьожупанців на вправах. Табор полонених у Вецлярі. 1917 р.
Відділ синьожупанців на вправах. Табор полонених у Вецлярі. 1917 р.

В одному з цих таборів, у Зальцведелі, довелося і мені перебувати, наочно бачити в ньому з початком 1916 р. розгін праці тай самому в ній приймати скромну участь, як постійний співробітник «Вільного Слова» й деякий час – його початкуючий редактор, як також і голова просвітньої секції, що обєднувала тоді в більшості учителів.

Вся та праця по таборах провадилася всіми – як старшими, так і молодшими – в дусі старокостомарівсько-драгоманівської ідеольоґії, але з такою національною любовю, самопосвятою й фанатизмом, що аж радісно стає, коли про це згадати. Зрештою про те, як відбувалася культурно-освітня праця по таборах, виказує вже праця О. Терлецького «Історія української громади в Раштатті». Два інші табори таких праць ще не мають і ледви вже, чи вони зможуть їх коли-будь мати. В 1926 р. я хотів було за таку працю для зальцведельського табору взятися коли мешкав у Берліні. Та, на жаль, цього свого заміру сповнити я тоді не зміг, бо не дістав під руки відповідних матеріялів того табору. Чи вони ще де лежать по скринях чи ні, викаже певно майбутнє. Велика буде шкода, коли вони загубилися.

Коли культурно-освітня праця в таборах стала на шлях спокійного й доброго розвитку, десь так при кінці 1916 р., то почала серед свідоміших полонених ширитися гадка такої ж праці на українських землях, окупованих німецькою армією. В кого зародилася вона вперше, чи в О. Скорописа, чи в когось з членів просвітнього відділу чи може й серед деяких полонених, не можу про це певного нічого сказати. Досить того, що та гадка серед полонених все більше ширилася, бо своєю ідейною стороною промовляла до їх патріотичного почуття: кожному вже тоді хотілося попрацювати на рідній землі і для свого народу, як це робили тоді Січові Стрільці на Волині під австрійською окупацією. За їх діяльністю довідувалися наші полонені найбільше з «Вістника С.В.У». Для здійснення цієї гадки в життя трафилася незабаром і добра нагода.

Завдяки старанням О. Скорописа, повстав з полонених невеличкий збройний відділ українських при німецькій армії, яким мав ніби то нести етапну службу на українській землі. Подробиці про нього подав вже сам О. Скоропис в «Хлібороб. Україні» за 1920-21 р. На перший раз постачив такий відділ славний раштатський табор із свого І-го Запорізького полку імени Тараса Шевченка. Справу висилки цього збройного українського відділу до німецької армії на схід О. Скоропис не хотів робити сам на власну руку, але зреферував її на спільнім засіданні Ґенеральної й Січової Старшини. «Ці виборні інституції табору – каже він – самі обміркували як риск, який ми вже спільно приймаємо цим кроком на себе, так і плюси для розвитку української справи, які давала нам ця можливість вислати наш відділ «німецької армії» для несення етапної служби на рідній землі… Всі ми були одної думки, що цей практичний крок мусимо зробити в інтересах розвитку, поширення і зміцнення нашого права на самостійне державне істнування».

Охочих вступити в такий відділ під прапором Самостійної України було тоді в Раштатті й ін. двох таборах уже чимало. Та, на жаль, він складався на перший раз лише з 27 люда, який у січні 1917. р. й вирушив на схід до німецької армії проти московської, під командою на той час поручика, а нинішнього ґенерала-хорунжого Миколи Шаповала. З боку німців супроводив його сотник Козак, який був його власне «верховним» командантом. Між іншим, до Ковля супроводив цей відділ також О. Скоропис. Щодо його одягу, то він був такий самий, як і в січових стрільців, з шапкою (кашкетом) богданівкою, на якій спереду була кокарда лева, а з лівого боку відзнака згаданого полку. Все ж решта причандалів того відділу, як пасок з бляхою, рушниця з баґнетом, лопатка, палатка й т. д. були німецькі.

Перед своїм відїздом у «поле» зложив цей відділ дня 12 січня 1917 р. під прапором свого полку присягу по православному церковному обряді в раштатського таборового пан-отця Катеринюка, а саме:

«Перед Тобою, Україно і весь Український Народе, по старому козацькому звичаю присягаємо: чесно, вірно й хоробро служити Тобі, Україно, під цим прапором; під ним по всім силам боронити Тебе, не опускати цього прапора в жаднім случаю, з ворогами ніколи не входити в змову, лише завсіди завзято їх поборювати і взагалі поводитися, як славному січовому і вмерти з честю. Так поможи нам Боже і весь Український Народе!»

В наступнім році вступили під цим прапором до Києва синєжупанники, а нині він переховується в колишній «синій дивізії» Армії У. Н. Р.

Другий такий відділ, у кількості 23 люда, рушив на збільшення першому в «поле» в місяці березні того ж 1917 р. Він складався з добровольців трьох таборів: венцлярського, зальцведельського й знов раштатського. В цьому відділі й я вже був з Зальцведеля. Наша збірка відбулася в Раштатті, а військову одіж, зброю й інші військові причандали дістали ми в Карльсруге, де по чину й молитві зложили в того ж пан-отця Катеринюка свою вище наведену присягу й під тим же прапором І-го Запорізького полку ім. Тараса Шевченка. На акті нашої врочистої присяги був між іншим також командант міста Карльсруге й інші німецькі старшини.

На другий день, коли ми привели себе до військового вигляду, заспівали всі на всі груди «Ще не вмерла Україна» й рушили в «поле», а власне поїхали в місто Білу на Підляшшу, яке відтак і стало нашим довшим осідком. Тут розташувалися ми в таборі за містом нарівні з іншими німецькими вояками та в тому ж самому півбараку, в якому замешкував наш перший відділ. Його тоді там не було, бо він був на фронті, з чим нема чого критися.

Співаки українського таборового хору у Вецлярі
Співаки українського таборового хору у Вецлярі

Нашу параду приняв сотник Козак і поручик Шаповал, наш полковник, що-йно на другий день, коли ми по довгій дорозі ніч відпочали. З того часу були ми день у день на муштрі й відбували приписані полеві вправи, як це доброму воякові годиться робити. Як по якомусь тижневі повернув з фронту до Білої перший відділ, то тоді зробилося нам усім цілком весело, бо стало нас більше та сприяла цьому також тодішня тепла і гарна весна.

Ні муштра, ні марші й ні «словестность» з обсягу козацької історії чи військового статута нам ніяк не вкучилися. Підчас наших маршів на нас не одні навіть нераз зглядалися. Бувало як проходимо якимось селом, чи хоч би й тим самим містом Білою, де жидів було також досить, та як затягнемо «Курилася тая доріженька» або й якусь іншу, то не один язика вивалював, як на нас дивився. Всі ж хлопці були ще молоді, понад 30 рокові рідко щоб хто сягав, здорові, цеб-то високі, тому й добре вміли гукати, а деякі з нас і дзвінким підголоском виводити. Були тоді гарні мої дні й до тепер незабутні. Між нами всіми панувала зразкова товариська приязнь і взаємність. Ми всі були тоді так добре зжилися, що як пізніше розставалися, то не одному ставав жаль від такої розлуки.

Та незабаром настав кінець нашій муштрі й нашим маршам. У місяці червні того ж 1917 р. нарешті дозволили нам німці провадити національну культурно-освітню працю на Підляшшу, Поліссі й Волині. Й тому ми свої рушниці приперли до «козла» і взялися до неї обидвома руками – хто з пером, а хто із словом. Проволока в тому дозволі тяглася тому, що німці не хотіли таким своїм кроком дразнити своїх «союзників» поляків, які мали тоді як-не-як а «реґенційну раду» та яким така поява на Підлашшу була дуже не до-смаку, про що виказує їх тогочасна преса, особливо краківський «Час». Майбутній український історик це питання докладно зясує.

Тим самим, що культурно-освітню працю на Підляшшу, Поліссі й Волині розпочав наш збройний відділ, то орґанізаційно не могла вже вона провадитися демократично-виборним порядком, лише провідно-наказовим військовим. Такий характер праці мала опісля й патріотична, як її всі назовні звали «Українська Громада в Білій», яку довелося тоді орґанізувати для того, щоб обєднувати біля відділу, як ядра, з одного боку цивільних тутешніх свідомих українців, а з другого тих наших полонених з трьох знаних німецьких таборів, які на наш заклик висилав до нас в синіх жупанах «Союз Визволення України», щоб підпомагати в початій нашим відділом загальній українській праці. Правда, деякі з надбуваючих синєжупанників норовили побачити в цій громаді й її орґанах звиклі їм таборові демократично-виборні порядки, але опісля, коли вони пожили тутешнім життям і серед військового німецького оточення, то мусіли відтак наочно переконатися, що ті порядки б для культурно-освітньої праці нашої на Підляшшу, Поліссі й Волині не лише недоцільні, але й шкідливі. Через що й зрозуміло, чому довший час на її чолі і цілої «Української Громади в Білій», яка в місяці грудні 1917 р. мала вже «понад 300 народніх робітників».

Функція полк. Шаповала як начальника й голови зводилася до того, що він зносився безпосередньо з представником «С. В. У.» в Берліні О. Скорописом та з німцями через сотника Козака, наглядав за дорученою йому працею підвладних орґанів та приймав доцільні їх постанови, яких вимагало буденне темпо їхньої й цілої праці. У свому розпорядженні мав він на цю працю всього-на-всього три тисячі марок у місяць, які надсилав йому О. Скоропис від «С. В. У.» почавши десь може вже з липня, та частина яких ішла також на оплату його представників при «Українській Громаді в Білій». Про них згадка є далі.

Для мене особисто збереглися після полковника М. Шаповала як найкращі вражіння, як від людини наскрізь чесної, сумлінної та національно висококультурної. Вже одне те, що він зважився повести наш збройний відділ в «поле» проти Московії, промовляє за його щирий український патріотизм. На словах і на ділі був полковник М. Шаповал точний, як добрий військовий, не любив облесливо ні до кого промовляти, як і сам підлещувачів не терпів.

При цьому мушу тут ще сказати, що при «Українській Громаді в Білій» перебували також і представники «Союзу Визволення України», а зглядно О. Скорописа, в особах проф. Степана Кордуби з Галичини й народнього вчителя Якова Тарасовського з Поділля. До Білої вони прибули десь так один за другим чи в кінці літа чи в осені того ж 1917 р.

Культурно-освітню працю на Підляшшу, Поліссі й Волині розпочав український збройний відділ через свій часопис «Рідне Слово» й орґанізацію народніх шкіл. Їх провадили й ними кермували з одного боку «Редакційна Колєґія», а з другого «Шкільна Рада», які відтак і були найголовнішими орґанами «Української Громади в Білій», дуже тісно між собою тоді звязаних. Правда, при ній був також ще один відділ, який нині можна назвати пропаґандовим та в який входили ті снєжупанники, котрі до Білої із згаданих таборів для праці прибували. Цим відділом кермував особисто полковник М. Шаповал, може й при допомозі згаданих представників «С. В. У.», про що я блище не знаю. Через те, що всі ті синєжупанники на Підляшшу, Поліссі й Волині не мали скрізь свободи рухів, окрім призначених для них околиць, їх з Білої відвозили туди чи привозили звідти озброєні січовики, які в такий спосіб і виконували свою дальшу етапну службу.

Хоч перше число часописі «Рідне Слово» появилося 23 червня 1917 р., думка про її засновання для Підляшша, Полісся й Волині виникнула ще раніше, не знаю лише коли і в кого. Досить того, що редакційна колєґія була для цієї мети намічена ще перед місяцем березнем, певне на бажання «Союзу Визволення України», а зглядно О. Скорописа, коли вона в приблизному свому складі знаходилася в другому збройному відділі, який ото в тому ж місяці березні рушив з Карльсруге до Білої, а саме: Терешко з Київщини, Максим Слюсар з Полтавщини й Микола Чалий (псевдонім), не знаю з якої української ґубернії. На місці, себ-то в Білій, ця редакційна колєґія ще на двох збільшилася, уконститувалася й виглядала так: редактор Терешко, помішник редактора Максим Слюсар, коректор Микола Чалий і співробітники – народ. учитель Андрій Савчук з Волині, та нарешті я з Поділля, народ. учитель. По свому станові були ми всі сини селян.

Охрестивши наш часопис на «Рідне Слово», почали ми працювати для неї, а через неї для нашого люду зі всіх сил, як хто зміг і до чого був здібний, про що виказує її зміст. Від червня до кінця грудня 1917 р. зявилося її 28 чисел та скромний «Калєндар Української Громади в Білій на 1918 рік», з багатьома ілюстраціями й фотоґрафією малої частини членів тієї громади. Редакційним справам «Рідного Слова» були віддані цілою душею обидва її редактори Терешко й Максим Слюсар, які за них, як годиться, завчасу дбали й за їх зміст перед полковником М. Шаповалом відповідали. Цей у їх волі нітрохи не перешкоджав, бо була з його боку до них, а їх і решти до нього довіря.

Обдива згадані молоді редактори були учні з редакційної школи чи, краще б сказати, з редакційного вишколу проф. Василя Сімовича. Він, як педаґоґ, звернув своєчасно на них свою увагу тим, що притягнув їх до таборових часописів, проробив з ними чорну, тепер незамітну, роботу, почавши від коректи, а кінчивши на редаґуванні, та ось в такий спосіб і виховав їх на редакторів, які, як бачимо, оправдали науку свого учителя й попровадили своє діло в Білій самостійно. В проф. Василя Сімовича понаучувалися вони також добре української граматики і фразеольоґії, яких знання і я собі – та чи хіба лише я, сотки таких, як я й тисячі інших – від нього придбав. До редакційного «стажу» він мене в полоні притягав, видно що не хотів було мене або турбувати, або махнув на мене просто рукою, подумавши десь, що з мене не буде ніякого редакторського пуття, або я до цього виявляв сам мало охоти. Тому мене привчав вже-ж таки до редакційної «мудрости» вже не проф. Василь Сімович, а цілком випадково проф. Петро Карманський у Зальцведелі, яку відтак нераз доводилося мені вислуховувати й від проф. Зенона Кузелі.

Але до речі. Редакція «Рідного Слова» мала свого дуже симпатичного складача й друкаря Куровського, ймення якого я зараз собі вже не пригадаю. Він був дуже сумлінно відданий не лише свому ділу, але й рівночасно кольпортажі «Рідного Слова». В належний для себе відпочинок від праці він любив з клунком друкованої ним часописі поїхати до Кобрина, Пинська чи ще іншого міста, щоб там їх сяк-так продати й поміж своїх людей розповсюдити. Прямий же шлях для розповсюдження «Рідного Слова» серед широкого населення були народні вчителі з січовиків, синєжупанників і цивільного люду, які вчили по тих народніх школах, що ми їх на Підляшшу, Поліссі й Волині заснували. Ця шкільна сторінка в нашій тутешній діяльності варта того, щоб над нею трохи довше застановитися.

Українська таборова музика у Вецлярі
Українська таборова музика у Вецлярі

Початок нашого українського шкільництва на Підляшшу, Поліссі й Волині був не легкий – як писав тоді Іван Невеселий. – Важкі сліди війни, окривджене й обездолене наше населення, чимало якого повтікало в глибину Росії… – все це й перешкодило (там) заснувати рідні школи».

«Трдуноші, треба замітити, зустрічались (також) і з боку місцевої німецької адміністрації, яка зразу не могла зрозуміти прибуття Запорожців і їх завдань і яка в деяких випадках піддавалася впливові польської протиаґітації. Довго тревала війна, відбилась дуже «на матеріяльних засобах самих селян» і їх діятх, що не дуже то вони були для зими взуті й одягнені. Такий стан відбився особливо на поліщуках на Підляшшу, куди вони були зпід фронту німцями переселені» [1]

Поскільки німецька адміністрація на Підляшшу, Поліссі й Волоині почала була до появи січовиків і синєжупанників звикати й не робити їм далі великих труднощів в їх праці, бо по той бік фронту творилися на Україні великі події, постільки матеріяльні злидні населення тих земель були для них просто непоборні, які дуже перешкоджали там гайному розвитковінашого шкільництва. Але з ними, тими всіма труднощами, довелося все-ж-таки боротися. Де є віра й терпець, там є діло й вінець.

До дня 15 грудня 1917 р. було на Підляшшу, Поліссю й Волині, пише І. Невеселий, 96 народніх шкіл, в котрих училося 5226 дітей, при 110 учителях, з яких було 59 цивільних осіб з місцевого українського населення, а 51 січовиків і синєжупанників. До Різдва те число шкіл побільшилося ще на 18, а діти зросли приблизно на 780 учнів. Окрім цих шкіл існувало також тоді 19 шкіл грамоти, в яких училося до 200 дітей. У кімнаті «Шкільної Ради» висіла на стіні біля стола карта України, на якій ці й ті школи були зазначені шпильками з червоненькими папіровими прапорчиками. «Приватні» школи жидівські в рахубу українських не входили, хоч у них і викладали українську мову, як предмет. Деякі з тих новозаснованих українських народніх шкіл на Підляшшу, Поліссі й Волині були присвячені визначим українським іменам, як: гетьманові Богданові Хмельницькому, гетьманові Іванові Мазепі, Тарасові Шевченкові, Михайлові Драгоманову, Борисові Грінченкові, Михайлові Грушевському та навіть знаним трьом таборам полонених у Німеччині. [2] По Різдві напливали до «Шкільної Ради в Білій прохання за проханнями у справі відкриття нових шкіл, але їх відразу задовольнити тоді було вже неможливо через брак не так шкільних приладів, які залежали від обмалю грошевих засобів, як учительських фахових сил, бо не всі січовики й синєжупанники могли бути ними. Серед населення таких сил вже не подибувалося. Та інтеліґенція, яка перед війною була коло нього, в більшості «істіннорусская», перед приходом німців його на поталу залишила і вся повтікала в глиб Росії. На все Підляшша, Полісся й Волинь, очевидно під німецькою окупацією, ми спромоглися мати, приміром, лише одного однісінького старенького православного священника для заспокоювання церковно-реліґійних потреб населення. Мусів в супроводі нашого січовика-дяка переходити що тижня від околиці до околиці, щоб там у суботу в вечорі правити вечірню, а в неділю зранку утреню й Службу Божу. Де той симпатичний старий священник правив, там був для великого числа люду справжній відпуст, який і я одного разу в глибокому Поліссю відвідав. Він певне що вже десь умер і його могилу варто, особливо поліщукам, великим хрестом з терновим вінком увіковічнити, щоб таким чином засвідчити супроти нього свою вдячність. Цей сумний приклад добре показує, що на Підляшшу, Поліссі й Волині не було ні духовної, ні світської інтеліґенції й тому ми вчительських сил для нових шкіл подостатком не могли мати, в чому ми ані трохи невинні.

Наведене число народніх шкіл на Підляшшу, Поліссі й Волині засновували січовики й синєжупанники на основі певних вказівок «Шкільної Ради», що була, побіч редакції «Рідного Слова», другим головним орґаном «Української Громади» в Білій. Ця «Шкільна Рада» складалася в своїх початках лише з трьох осіб: голови, заступника голови й секретаря. Від її заснування у червні 1917. р. аж десь так може до середини лютого 1918. р., докладно про це тепер собі не пригадую, довелося бути її головою моїй, на той час ще молодій особі. Для мене склалося воно так через те, що всіми нами поважний Андрій Савчук від цієї посади відмовився через свої родинні обовязки, за які він по свому прибуттю до Білої мусів сяк-так дбати й на це деякий час присвячувати. Тому він у свою чергу запропонував місце голови «Шкільної ради» перебрати мені, а сам погодився стати лише його заступником. На її «неодмінного» секретаря, який у той же час був діловодом, ми вибрали собі симпатичного й сумлінного Тиміша Чернигівця, бо «Шкільна Рада» провадила не лише протоколи з своєї діяльности , але й мала деякі свої вхідні й вихідні папери. Наколи б вони, особливо протоколи, в якийсь спосіб в декого й досі ще збереглися, то їх варто передати до бібліотеки Українського Наукового Т-ва ім. Т. Шевченка у Львові, як цінну річ для історії українського шкільництва взагалі. Як члени, входило складу «Шкільної Ради» також призначені нею ж для кожного району, по числу німецьких комендатур, шкільні інспектори та на кожну малу кількість шкіл учителі-інструктори. Почавши з останніх, подаю їх назвиська трохи з памяти, а трохи з „Рідного Слова”: січовик Іван Величко, з Чернигівщини; синєжупанник Левко Новик, з Катеринославщини; синєжуп. Павло Пономарів, з Херсонщини, здається, що був відтак шкільним інспектором; синєжуп. Павло Шиман, не пригадую звідки; синєжуп. Микола Борисовський, з Холмщини, також шкільн. інспектор; січ. четар, потім півсотенний, Василь Лисенко, з Полтавщини, також шкільн. інспектор синєжуп. Мет. Гондарюк, також шкільний інспектор; синєжуп. Єв. Пазинський і т. д. До 15 грудня 1917 р. було їх усіх заразом аж 14, як каже І. Невеселий. Цілком зрозуміло, що із розростом шкіл обєднювала «Шкільна Рада» також усіх підлеглих їй народних учителів з січовиків, синєжупанників і цивільних.

У веденні шкільництва на Підляшшу, Поліссі й Волині «Шкільна Рада» притримувалася правил і засад, принятих у поступовій педаґоґіці. Деякі з них були нам у пригоді й ті, що їх пізніше постановив для України Генеральний Секретаріят Просвіти в Києві. Але ні я, ні деякі мої товариші по праці, не могли нарікати на свою здобуту у школах і самотужки педагогічну освіту й тому ми тоді в тих педагогічних правилах і засадах, шкільній організації й оборудованню трохи розбиралися. Окрім того, ми свою педагогічну освіту доповнили також у німецькому полоні. Не знаю, як в іншому таборі, але в Зальцведельському, звідки на Підляшша, Полісся й Волинь прибули найкращі сили, за що мені нехай ніхто не бере за зле, було в цьому відношенню питання педаґоґічної освіти добре й по розумному поставлено. З початком 1916. р., коли в тому таборі повстала народня школа, для її вчителів були введені так звані конференції, на яких учителі читали з обсягу виховання чи навчання реферати, а після них провадилися дискусії. Увесь час на тих конференціях, що протривали може з місяць, перебував проф. Омелян Терлецький, який з приводу рефератів чи дискусій забирав і свій поважний голос, їх корегував і при цьому не одну розумну думку із свого досвіду молодим присутнім висловлював. Коли трохи згодом прибув до зальцведельського табору проф. В. Сімович, то питання педагогічної освіти було там для учителів поставлено ще краще. Відповідно влаштовувані курси чи хоч би продовження тих конференції, про які оце тільки що була мова, видно його не задовольняли, коли він увів було для них свого роду візитацію в їх шкільних лекціях. А вона полягала в тому, що він у певний час відвідував з вчителями, вільними тоді від своїх лекцій, якусь там одну клясу, де йшла наука, щоб подивитися собі, як вона у ній учителем провадиться. Опісля на учительських зборах чи конференціях можна вже було почути від проф. Василя Сімовича, які він виносив вражіння з таких своїх візит. Ці вражіння переповідав він тоді лагідно й то у більшості кращі, бо з гіршими своїми вражіннями він ділився відтак сам лише з тими учителями, у яких був на візитації. Тоді сам-на-сам він звертав тому чи другому учителеві по товариськи свою увагу на його похибки в його науці, а при цьому їх відповідно кореґував. Все це так робив проф. Василь Сімович не раз чи два, а в день у день, що було нашим учителям для їх педаґоґічної освіти очевидно лише на користь. У моїй памяті й моїх товаришів він полишив як найкращі вражіння не лише як педаґоґ, але й як людина. З нами всіма він поводився просто й щиро, нас любив, як і ми його. Тай серед решти полонених його всі знали, поважали й любили. Ніхто з інших професорів не був так серед усіх полонених українців популярний і улюблений, як власне проф. Василь Сімович.

Коли то ми всі на Підляшшу, Поліссі й Волині почали приступати до засновання українських народніх шкіл, якими я зацікавився майже ще перед своїм приходом сюди, то «Шкільна Рада» взялася була до вироблення їх програми, щоби у науці панувала сяка-така одноцільність. Опісля, як десь у кінці липня прибули до Білої мої товариші синєжупанники із Зальцведеля, то цю програму ми ще раз розібрали та її в дечім і доповнили. Тоді «Шкільна Рада», почуваючи себе трохи в силі, й осмілилася вже була навіть виступити до населення згадуваних країв прилюдно з відозвою, в якій вона закликала його домагатися своїх рідних шкіл і засновувати їх у себе. Певна річ, що такий пустяк, як програма, не справляв таких великих труднощів в діяльності «Шкільної Ради», як власне забезпечення шкіл книжками й оборудування їх хоч би найнеобхідними приладами. Все це треба було їй придбати., бо без нього не могла істнувати тут жадна школа. Тому то я по постанові „Шкільної Ради” й за згодою голови «Української Громади» М. Шаповала вдався був серед літа того ж 1917 р. до Львова, щоб закупити тут за гроші тієї ж громади для наших шкіл у першу чергу букварів, відтак чита-нок, необхідних портретів визначних наших історичних героїв, діячів і т. д., що я й зробив у книгарні Наук. Т-ва ім. Шевченка. Три чи чотири паки цього закупна я доставив відтак спішним порядком до Білої. А були вони великі й тяжкі, так що на стації довелося їх до баґажу аж «трінкґель-ром» підбичувати. Для наших же шкіл було це все, як псові муха. Всі ті букварі й читанки так скоро розійшлися, що я за таким закупном їздив до Львова в друге й то, здається, що в листопаді, яке відтак до Білої знов щасливо припровадив, як січовик українського збройного відділу при німецькій армії.

При цій нагоді дозволю я собі поділитися тут своїми вражіннями лише з першої подорожі до Львова, бо з другої вона, за винятком якихось там кількох ментів, просто забулася.

Коли я приїхав з Білої до Львова, то подався зразу трамваєм до бібліотеки Наук. Т-ва ім. Шевченка, щоб там навідати Володимира Дорошенка й попросити його допомогти мені закупити в книгарні дешево потрібні для нас річі. День був ясний та веселий, — а крім того навіть памятний, але не тому, що я приїхав. Якраз оді прибув до нього московського полону митрополит Андій Шептицький і всі львовяни наші лагодилися його зустрічати Коли він проїздив по вулицях Львова з якимось архикнязем, чи що, то довелося й мені побачити його зблизька та віддати честь нарівні з нашими військовими сіромахами. Але до речі. Натрапивши В. Дорошенка просто на його помешканню, я йому, як годиться представився, передав листа від полк. М. Шаповала та, наче в гостинець, клунок «Рідного Слова». Відтак завязалася між нами сердечна розмова, яка невдовзі скінчилася тим, що ми обидва вже рижову кашу їли. Потім обводив він мене між книжками по бібліотеці, познайомив мене в читальні здається з М. Возняком, а далі з О. Назаруком і може ще з іншими, приповідаючи їм при цьому весело: «Ось не лиш ви, а й ми маємо українське військо». Як уже йшли до книгарні, то В. Дорошенко завів мене ще до Володимира Гнатюка, познайомив з ним, його дружиною й молодою донькою, те саме їм сказавши, що й першим. Тут наші балачки були веселі й В. Гнатюк був радий з нашої візити, казав «заходьте». Знов по дорозі вступили ми до «Просвіти», де В. Дорошенко познайомив мене з Василем Щуратом, а цей відтак водив мене до просвітянської салі, щоб показати, як то московити відбили Тарасові Шевченкові на бюсті лівого вуса. В книгарні тривали мої знайомства ще також. З цих знайомств залишилися в моїй памяті лише три особи: поважна пані управителька книгарні, в якої я значну кількість книжок закупив; один урядовець немолодих літ, який показував мені, як треба ті книжки до скринь запаковувати й допомагав мені це робити; та нарешті одна на той час молода, симпатична панна Савина Сидорович, яка тоді як кинулась мені в очі, то й по цей ще день мерещиться вона мені. Вона була тоді вчителькою в Володимирі на Волині, яку заснували Січові Стрільці й яку я потім по дорозі зі Львова до Білої відвідував. Та панна допомогла мені тут, у Львові, купити також гарної матерії на наш жовто-блакитний прапор для «Української Громади в Білій». Потім запросила була мене в гості до своєї сестри і шваґра, яким був тоді ніхто інший, як проф. Іван Крипякевич. Чомусь так сталося, що по кількох словах нашої щирої розмови ми провадили обидва в його кабінеті вже таку дискусію, що він серед неї аж сердився, коли говорив. Про що-то таке ми обидва тоді розмовляли, я й досі не знаю. Проте чай мені в нього смакував, господиня була дуже гостинна, а до того ще й сиділа панна мила за столом.

З решти львівських знайомств пригадую я собі Волошина й голову «Рідної Школи», до якого мене В. Дорошенко також водив. Здається, що я хотів було дістати від нього деякі ближчі інформації щодо організації «Рідної Школи» та десь кілька підручників для наших учителів.

Тому, що я у Львові плентався два дні, одну ніч переспав на станиці в Січових Стрільців, які в той час виглядали морально пригноблені й ходили як ті мокрі кури, в наслідок якихось там австрійських розпорядків, що мене навіть дивувало. Увесь час так гарно воювали вони по австрійськім боці, а вона тобі ось-то воно як за це подякувала.

Десь так може через тиждень по свому прибутті зі Львова до Білої я їздив за деякими приладами для наших шкіл і до Варшави, як ось олівцями, крейдою й т.д., бо моя подорож як сюди, так до Львова чи в інший бік нас нічого не коштувала. Тут, у Варшаві, поталанило мені в одній якійсь книгарні майже за безцін захопити з собою кільканацять великих стінних карт «Европейской Россіи». Тоді ж я міг дістати за дурно там цілу фіру великих шкільних глобусів, наколи б я до Варшави був приїхав возом. По деяких наших школах на Підляшшу, Поліссі й Волині я бачив потім ті карти на стінах. На кожній з них була тоді Україна чорною чи синьою смугою так від своїх сусідів учителями відмежована, як це їм їхня «екс панзія» наказувала робити. Ця мудрість була унаслідувана учителями із Зальцведеля від О. Скорописа.

Коли вже сяк-так «Шкільна Рада» забезпечила свої нововідкриті школи необхідними книжками і приладами, тоді вона почала звертати свою увагу також на матеріяльний бік цивільних учителів. На її пропозицію, а заходами полковника М. Шаповала, вони діставали відтак скромну платню від тих німецьких комендантур, де були наші школи. Вчителі січовики й синє-жупанники діставали тоді вояцький пайок, як і самі члени «Шкільної Ради», й тому вона ними не турбувалася. Рівночасно стала ця «Рада» звертати ще більшу свою увагу на духовий бік учителів, в першу чергу цивільних, і на ближче знайомство з ними, для чого почала вона користати так званими районовими конференціями.

Перша така конференція відбулася на Поліссі з Дивині в днях 21 липня і 1—2 серпня того ж 1917 р. Її програма: 1. Відкриття учит. конференції й вибір президії для її провадження. 2. Звіти: інспектора й делегата «Шкільної Ради» М. Борисовського та поодиноких учителів від шкіл. 3. Розмови про технічні шкільні справи: про шкільні підручники, прилади, записники, щоденники й інші шкільні річі, про плян і розклад науки в школі, шкільну бібліотеку й архів. 4. Школа назовні і в середині. 5. Про організацію батьківських комітетів при школі. З коротеньких рефератів були заслухані: загальний огляд українського життя, значіння рідної мови, українська граматика, огляд української історії, територія України, національне виховання, учитель у школі й поза школою, про шкільну дисципліну, релігія, метода початкової грамоти, метода навчання історії, метода навчання ґеоґрафії, метода навчання аритметики, наука природознавства, гімнастика, шкільна гігієна, спів. В кінці були показані зразкові лєкції.

Як годиться, конференцію відкрив голова «Шкільної Ради», привітавши всіх присутніх теплими словами, зокрема ж на акті присутнього німецького команданта. Тоді ж було порішено вислати привітні телеграми: до Української Центральної Ради в Києві, Союзу Визволення України, Української Громади в Білій, громад українських полонених у Зальцведелі, Раштатті, Вецлярі і Фрайштатті та до Українських Січових Стрільців. [3] Наведений зміст програми цієї конференції досить виразно промовляє за те, якими намірами кермувалася «Шкільна Рада», щоб її зі своїми учителями відбути.

Друга учительська конференція відбулася в Кобрині в днях 1, 2 і 3 січня 1918 р., на якій присутних було понад 40 осіб, та з такою програмою: 1. Звіти інспекторів Й. Мілєра, М. Гандарюка і М. Борисовського та учителів. 2. Огляд українського шкільництва на Підляшшу, Поліссі й Волині, реф. Д. Олянчин. 3. Короткий перегляд українського руху й відношення до нього учителів, реф. М. Борисовський. 4. Головні причини українського руху, реф. Я. Тарасовський. 5. Що вчити й як учити в наших тутешніх школах українських, реф. А. Савчук. 6. Розмова про духовий стан учитель-ства. [4] На жаль, я цієї конференції собі зараз уже ніяк не пригадую.

Якщо на першій учительській конференції йшла мова про організацію при школах «батьківських комітетів», то «Шкільна Рада» мала на оці дві цілі, а саме: вона хотіла ними привчити населення дорожити своїми школами й відтак ними ж турбуватися матеріяльно, щоб вони кращими ставали. Цим хотіла „Рада” ту невеличку суму гроша, яку вона по потребі діставала від „Української Громади”, зужити на відкриття нових шкіл. Ця гадка „батьківських комітетів” почала вже була потрохи навіть здійснюватися і знаходити свій належний відгук серед населення. Приміром, у місяці вересні були вже такі громади, які обіцювали підтримувати свої школи. Також і на „Шкільний Фонд” при „Шкільній Раді”, що йшов відтак на свою „Рідну Школу”, почало те населення зі своїх злиднів невеличку лепту давати. Як каже І. Невеселий, воно пожертвувало на ту ціль від 28 серпня до 10 грудня 1917 р. 929 марок 52 феники, а знов же полонені українці з Раштатту 1300 м., Вецляру 1414 м. 8 ф., а із Зальцведеля 548 м. 48 ф., що заразом справляло на той час жертву, цеб-то 4192 м. 8 ф.

Щоб так мати під руками протоколи „Шкільної Ради”, то можна б, на підставі її засідань, багато дечого тут подати. А відбулося їх чимало, на які вона по потребі запрошувала полковника М. Шаповала, а потім навіть подеколи С. Кордубу, ну й Я. Тарасовського, В днях 18 до 20 листопада відбула «Шкільна Рада» також одну нараду в Білій разом із своїми інспекторами шкіл. На основі їх звітів було тоді відмічено, що населення цікавилося вже своїми школами й що це впливало додатне на їх розвій, не зважаючи на важкі умови життя того населення і постійні прикрощі, які за-знавав, цей розвій від німецької адміністративної влади, цеб-то комендантур. На цій же нараді була раз перевірена програма для шкіл, порішено видавати свої шкільні підручники та навіть говорилося про засновання Українського Педагогічного Т-ва на Підляшшу(!).

Знов на іншому свому засіданні з дня 8 лютого 1918 р. Шкільна Рада обговорила вже була і справу іспитів для своїх учителів та учительок, а перед тим ще, своїм повідомленням з дня 16 січня 1918 р., запропонувала їм набути відповідні підручники для самоосвіти. Іспити мала переводити спеціяльна комісія від „Шкільної Ради” в кожному районі, або комендантурі.

Десь так може від 15 лютого 1918 р. я вже не приймав ніякої участи в діяльності «Шкільної Ради». Приблизно в тім часі відбувалася в Білій збірка наших Січовиків з Підляшша, Полісся й Волині й таким робом ставав український збройний відділ на ноги. В скорому часі рушив він майже ввесь, за винятком трьох членів редакції, заступника голови «Шкільної Ради» й ще декількох, на чолі бойового четаря Посліднюка з Кубані проти московських большевиків з німецьким військом, згідно з тодішнім союзом України з Німеччиною, через що в 43 школах мусіла була тимчасово припинитися наука. Такої раптової для себе несподіванки „Шкільна Рада” заздалегідь не предбачала, в противному разі вона б ті школи в такому стані ніколи не залишила. Що проти такого наглого випадку тут зроблено й що далі на Підляшшу, Поліссі й Волині творилося, я не можу нічого сказати, бо я рушив також з нашим відділом, який день опісля переходив вже розвиненим фронтом німецько-московські окопи першим, над вечір опинився в Луцьку, де його німецька кіннота щойно дігнала, а по кількох днях був він уже в Києві. Дуже велика шкода, що нас тоді було мало, або що з нами не рушили також галицькі Січові Стрільці. Пізніше прибули на Україну, як відомо, й сині дивізії, але тільки лише на те, щоб їх там по дурному роззброїти… Та про це сумне може вже доведеться колись іншим разом своє слово сказати.

Торкаючись переказаної діяльности «Шкільної Ради» в заснованні й веденні українських шкіл на Підляшшу, Поліссі й Волині, то про неї залишаю судити іншим, а не собі, позаяк я в ній приймай участь. По своїм скромним силам вона, цеб-то всі її члени, робила для тих шкіл усе, що їй на той час серед несприятливих умов для населення було можливо. Певна річ, що без тих учителів, які «Шкільна Рада» в свому розпорядженні мала, їй не вдалося би ніколи так свою шкільну діяльність поширити, як вона спільно з ними її лише на користь люду свого гойно розвинула. Хоч ми всі на Підляшшу, Поліссі й Волині перебували з рямцях німецької армії й окупації, проте віддано та з самопосвятою працювали лише для тих наших земель і тільки лише для свого українського народу, бо нас тоді стихійно захопили й наскрізь переняли ідеали національного його визволення, через що й були ми його ідейними фанатиками. Так працювала на Підляшшу, Поліссі й Волині ціла редакція «Рідного Слова», а заразом відтак і вся «Українська Громада в Білій». Без тих національних ідеалів і фанатизму була б уся культурно-освітня праця наша там неможлива.

Примітки:

[1] Див. «Українське шкільництво на Підляшшу, Поліссі й Волині» в «Календар України. Громади в Блій на 1918 рік», ст. 141-142. Далі цітувати цієї статті не буду. Хоч вона виглядає на нині місцями досить наївною, проте статистичні дані в ній, щодо того шкільництва є правдиві й дуже цінні для майбутнього історика по українському вихованню й навчанню, якого по смерти К. Харламповича в нас ще ніхто не замінив.

[2] Див. дані в згаданій статті І. Невеселого, як також його інформації про ті школи в «Ріднім Слові».

[3] Пор. „Рідне Слово”, ч. 8, від. II. VIII. 1918.

[4] Пор. там же, ч. 2, від 14. І. 1918.

 

Домет Олянчин,
журнал “Літопис Червоної Калини”, 1937 р., ч. 1

“Героїка” висловлює подяку панові Андрію Гевку за допомогу в наборі спогадів.

Leave a Reply

Your email address will not be published.