В день поминок за душі померлих. 23 квітня. Із безхмарного неба ллються золоті соняшні поцілунки. Весна хоче винагородити себе за недавню поразку, коли то пару днів назад шаліла сніжна хуртовина і всупереч весняним надіям літали білі метелики й одягали зелене руно піль в білі плахти. Недовгий то був тріюмф зіми – соняшні блиски розвіяли вмить зімовий подих, і вже в день 23 квітня знову почулися бадьорі весняні співи. На цей власне день припало споконвічне, традиційне свято – поминки за душі всіх померлих і від віку поляглих в боротьбі за свою національну честь і славу. Нам, що наслідком жорстокої іронії судьби опинилися поза межами рідного краю, особливо випадало в цей день згадати про них, що колись разом з нами ділили гіркий хліб вигнанців та, не маючи більше сил знести тяжкий хрест, впали під його тягарем. Цих імена знані нам, як і знані імена тих, що загинули від злочинних рук наймитів московських, починаючи від святого імени вождя, незабутнього С. В. Петлюри. А кілько ж то тих – нікому незнаних, непомітних ґероїв, що склали свої буйні голови на безкраїх степах України, скільки то тих могил мовчазних, сумовитих, що ховають у собі оте святе імя „невідомого борця”. І стоять ці тихі могили, як зачаровані сторожі.

„Стоять та сумують”.

Серце наповнювалось тихою радістю… Ви „незнані борці” не-забуті; память про Вас вічно житиме в серцях вдячних нащадків. Хотілось крикнути на весь світ про те, що ми живемо ще, боротися будемо, як боролися ті, про яких згадуємо сьогодні, просячи у Найвищого Судді нагороди за їхні терпіння і муки – вони бо всі були святими жертвами боротьби світлої правди і добра, з чорною міццю зла і темряви.

Похід поволі посувався до цвинтаря в Щипіорні, де найшли вічний спочинок струджені борці. В осяяну блакить назустріч соняшним блискам неслися бадьорі звуки урочистого „Христос Воскрес із мертвих”.

Нарешті ми у місця вічного спочинку товаришів недолі. Серед рівного степу – цвинтар. Рівними, вишикуваними рядами стоять хрести і могили… Над могилами стоїть памятник: „Тим, що вмерли, але не зрадили України”, оздоблений державним символом незалежности – золотим тризубом; у підніжжя лежить вінець з дроту колючого, ніби ознака тернистого шляху, пройденого тими, що лежать тут мовчазні і німі.

Так виглядає це святе місце – місце поваги і смутку. Тут бо лежать ті, імя яким – герої і мученики. Сюди зійшлося українське громадянство помолитися тепло за душі померлих. Починається поминальна служба Божа. З першими ж тужливими звуками співів похоронних, обличчя всіх присутніх вкриваються повагою і тихим смутком… іскряться на очах сльози… серце стискується від скорботи і жалю за передчасно загинувших…

З уст туди, до престолу Найвищого, мов тихі зітхання, линуть теплі, зворушливі слова молитви: „Осели їх в раю, там, де місце праведників і слуг Твоїх”. Очі всіх звернені туди, де в сизій далечині ввижається заплакане лице страдниці-матері… нашої України…

Душі наповнюються палкою вірою в перемогу світлих ідеалів наших одвічних змагань над тлетворним духом вандалів новітніх, над розпаношенням чорних сил… Розсиплються в порох кайдани… розірвуться пута, і голосним гомоном огорне вільну землю нашу грізна і могуча пісня перемоги і слави. Аж ось, як би в підтвердження слушности нашої віри залунали могучі звуки „Христос Воскрес” – вмить підносяться журливо схилені голови, очі запалюються вогнем віри і завзяття… вітер підхоплює голосні звуки і несе їх в далекі степи, як вістунів перемоги, як вогневі іскри надій невмиручих.

Відправа закінчується… стелються по могилах тихі звуки „вічної памяти”. Сизий дим кадильний обгортає могили поляглих, а серця присутніх посилають до тінів незабутніх ґероїв щирі вітання… і, здається, встають з могил поляглі мученики, встають і всміхаються до тих, які не забули їх, які не зрадять тим ідеалам, за які склали своє життя вони. Так спіть же спокійно, любі побратими! Ваші жертви, ваша кров не підуть на марно. Ми всі, що живемо ще і маємо сили нести тяжкий хрест страждань, не посоромимо імени українського. Ми підемо за Вашим прикладом „невідомі борці”! Жадна міць не в стані звернути нас з того шляху, який так рясно вкрили ви своїми кістками і зросили святою кровю своєю. Ми знаємо, що найкращим пямятником на могилах поляглих борців буде наша перемога. В той день, коли наша боротьба завершиться блискучим апотеозом, ми можемо бути певними, що імена тих, які перед нами полягли в боротьбі, не будуть забуті. Історія визвольних змагань нашого народу згадає про них майбутнім поколінням, а їх імена запишуться золотими літерами на святих скрижалях слави!

С. Кость-Костенко, журнал “Табор”, 1928 р., V, ч.7

“Героїка” висловлює подяку пані Любі Сущ за допомогу в наборі спогадів.