Потрапивши за колючий дріт польських таборів, у 1919 році, більшість козаків Армії УНР відмовилась миритися зі становищем полонених. Хлопці звертались до військових місій рідного війська, намагались отримати нове призначення і… знову в Україну. Цей період української героїки зберіг чимало документальних свідчень: пожовтілих папірців та карток. Деякі з них ледь тримаються купи – розвалюються просто у руках. Скажімо в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління містяться документи етапно-розподільчих пунктів, які скеровували українських вояків з новонабутими документами подальшими шляхами боротьби. З «реєстраційного квитка українського полоненого» дізнаюсь короткі сухі відомості про досі невідомого вояка, який звернувся до етапно-розподільчого пункту Дієвої армії УНР у місті Проскурів (нині Хмельницький). Можливо хтось упізнає у ньому земляка, або родича.

Назаренко Павло (1894, c.Мар’янське Апостолівського району Дніпропетровської області – ?) – хорунжий Армії УНР, старшина 2-го козачого Стрілецького полку (1919). Студент Київського Університету.

16 травня 1919 року потрапив до польського полону у Луцьку. Пробув у неволі 5 місяців у Брест-Литовську. За цей час ніякими коштами не задовольнявся. Поляками не залучався до жодних робіт. Повернувся з полону у розпорядження до начальника частини по справам полонених Головного Управління Генерального Штабу Дієвої армії УНР. Дістався до України 22 жовтня 1919 року. ГУГШ запропонувало відбути в розпорядження резерву Дієвої армії УНР. Подальша доля не з’ясована.

ЦДАВОУ. Ф.1078. оп. 2, сп. 22. - с. 735, 731, 736