- 22 Січня 2011
- 541
- Прокоментуй!
Для того, щоб збагнути роль православного душпастирства в Армії УНР – достатньо навести уривок з листа протоієрея В. Сукачіва до Міністра віровизнання Уряду УНР І. Огієнка:
«Наш пастирський обов’язок – налагодити знову зв’язок з батьківщиною. За часи походів на Україні, Служба Божа, промови військових капеланів мали велике враження на наших селян, а взагалі інституція військових панотців була живим авторитетом і зрозумілим для селян зв’язком між ними і Армією. Існування військових панотців підвищило в очах населення авторитет Армії і вселяло до неї віру селян»[1].
Вже в польському полоні, за колючим дротом, священики проводили колосальну духовну та організаційну роботу серед українського вояцтва. Були організовані двомісячні курси українознавства, бібліотека, козацький і церковний хори, налагоджено регулярний випуск листівок, військового співаника, портретів та біографій провідних діячів УНР та Армії УНР. Не лише пастирська, а й культурна та суспільно-політична праця лягла на плечі священиків. Крім зазначених робіт отці мусили виконувати й свої прямі обов’язки – душпастирську опіку над козаками та старшинами. Часто на одного священика випадало 5000 та більше вояків, яких треба було висповідати, причастити, розрадити…
До таких подвижників належить і от. Анатолій Волкович. Крім хреста військового, який він проніс з українським вояцтвом крізь всі Перші визвольні змагання, він ніс і хреста духовного, вага якого у військовий час незримо велика.
Волкович Анатолій Васильович (2 липня 1866 р, с. Жукотки Чернігівської губернії – † 1923 р.) [2] – панотець Армії УНР, душпастир окремої Запорізької дивізії, член Головної управи військового духовенства.
За національністю українець. Православного віросповідання. За походженням – селянин. Уродженець с. Жукотки на Чернігівщині. Закінчив повний курс Духовної семінарії. Володів іноземними мовами: польською, російською та трохи німецькою.
9 грудня 1889 року висвячений у священики. З 3 лютого 1894 року служив панотцем 13-го гусарського Наврського полку Російської імператорської армії. У Першій світовій війні, 14 листопада 1914 року, отримав контузію у с. Ліпкіське Наврського повіту. Служив в полку до 12 лютого 1918 р. – дня його остаточного розформування. Одержав російській військові нагороди: орден св. Анни ІІІ ступеня, орден св. Анни ІІ ступеня з мечами. 8 лютого 1917 року був затверджений у сані протоієрея, згодом одержав нагородного золотого хреста. Остання посада у російській армії – полковий протоієрей.
В Армії УНР з 17 березня 1918 року. Цього дня генералом Натіївим був зарахований до штату при штабі Окремої Запорізької дивізії. [3] 6 липня 1918 р. був відряджений для душпастирської праці на фронт в Кінний кошового отамана Костя Гордієнка полк, де служив до його повного розформування.[4] 30 вересня 1918 р. наказом отамана Окремої Запорізької дивізії був призначений на посаду панотця в 4-й Запорізький гетьмана Петра Дорошенка полк і служив в ньому до 12 січня 1919 року. 31 грудня 1918 р. згідно персонального наказу отамана Лівобережної армії за сімейними обставинами був переведений в 2-гу легку Гарматну бригаду в м. Полтаву.[5] Наказом по 2-й Пішій дивізії від 14 лютого 1919 р. за ч.37 призначений в.о. благочинного дивізії. По розформуванні гарматної бригади, наказом отамана 1-ї пішої Запасової бригади від 22 березня 1919 р. ч.64 призначений на посаду панотця в 2-й піший Запасовий полк, в якому служив до його розформування. 5 травня 1919 року Головною управою військового духовенства, згідно клопотання, призначений на вільну посаду панотця до полку ім. Костя Гордієнка.[6] Служив у полку до його інтернування польською владою (7 грудня 1919 р.). 6 червня 1920 року повернувся з польського полону. За два тижні після цієї події, 22 червня 1920 року, був призначений до 4-ої Запасової бригади. Згодом служив панотцем у 5-й Херсонській дивізії, з якою вийшов на еміграцію.[7] Похований у православному секторі цвинтаря «Воля», м. Варшава.
Був одруженим, мав чотирьох дітей. Станом на 1 серпня 1920 р., дві доньки були ще малолітніми: одній два рочки, а іншій – сім. З початку Першої світової війни родина Волковичів весь час мешкала у Полтаві. Доля родини лишається досі не з’ясованою.
Примітки:
1. ЦДАВОУ. Ф. 1072. Міністерство ісповідань УНР. – Оп.2. – Спр. 110. – Арк. 5
2. ЦДАВОУ. Ф. 1075. Реєстраційні картки різних військових осіб. – Оп. 1. – Спр. 68. – Арк. 23-24
3.Наказ командира Окремої Запорізької дивізії З. Натіїва від 17 березня 1918 ч. 35
4. Посвідка отамана Окремої Запорізької дивізії від 23 вересня 1918 р. ч.3396
5. Наказ по 2-й Пішій дивізії від 9 січня 1919 р. ч.7
6. Повідомленням корпусного благочинного від 5 травня 1919 р. ч.16
7. З. Стефанів. Душпастирство у війську. Енциклопедія Українознавства, т. 2
Підготував Павло Подобєд
Залишити відповідь