У Чикаго, на цвинтарі Елмвуд, на відстані 20 м одне від одного, стоять два пам’ятники. Обидва присвячені козакам, які боролись із більшовиками. Обидва збудовані козаками… з різних політичних таборів.  Одні бачили себе «передовим загоном Росії», «провідною верствою російського народу у боротьбі за відновлення єдиної й неподільної Росії». Інші прагнули створення на Дону і Кубані незалежної держави — Козакії.

Саме в еміграційних умовах, в середовище ветеранів Донської та Кубанської армій козацький самостійницький рух набуває інституалізації: з’являються козацькі організації, часописи. Формуються постулати козачого націоналізму, наріжним каменем якого стала незалежна Козакія – держава козаків. У Празі виникла ініціативна група, яка поставила собі на меті поширення ідей козачого націоналізму, утвердження серед козаків думки про необхідність створення незалежної держави Козакія. Серед творців першого козачого націоналістичного середовища були генерал Бикадиров, генерал-лейтенант Старіков, член Кубанської Крайової Ради Білий, сотник Армії УНР М. Фролов, полковник Колєсов, студент Глазков. Саме ці люди постановили називати свій рух Вільно-козачим.

В міру того як вільно-козачий рух набирав сили та збільшував число прихильників, він привертав дедалі більше уваги білоемігрантів. Прихильники «Единой неделимой России» виступили з рішучим осудом вільно-козачого руху, тавруючи його як зрадницький, сепаратистський, як інтригу ворогів Росії тощо. Відкрита конфронтація з білоемігрантським рухом викликала суперечки серед козаків, частина з яких відійшла від націоналістичних позицій. Після смерті сотника М. Фролова одноосібним редактором журналу «Вольное Казачество – Вільне Козацтво» став І. Білий. Однак методи праці Білого не всім були до вподоби, тому з середовища козаків-націоналістів виокремилась опозиція, яка 11 січня 1934 р. заклала «Центральна правління Вільного Козацтва – Козаків-нацоіналістів» і стали видавати власний журнал «Казакия». Станом на початок Другої світової війни існувало три козацьких еміграційних середовища: група інженера І. Білого з журналом «Вольное Казачество – Вільне Козацтво», група В. Глазкова та група І. Безуглова. Двоє останніх видавали журнали з однаковою назвою «Казакия». Перший типографським методом, другий – роторним. Під час Другої світової війни групи В. Глазкова та І. Безуглова об’єднались для посилення пропагандистської роботи на сході з газетою «Казачий вестник». Інженер Білий, який виступав у своєму журналі прихильником західних союзників, випустив восени 1939 р. останній (272) номер журналу «Вольное Казачество – Вільне Козацтво». По завершенню війни всі три групи об’єднались. Зібравшись на Козаче Коло у Мюнхені влітку 1949 р. козаки обрали своїм отаманом інженера Білого, який у цей час знаходився в Алжирі. Одностайність тривала три роки, після чого козацький націоналістичний рух знову розколовся. Досить тривалий час після Другої світової війни видавалось кілька найменувань козачої періодики: «Казак», двомісячний спадкоємець «Вольного казачества», друкований орган інженера Білого (видавався в Парижі), «Казакія» – орган групи В. Глазкова (видавався в Німеччині під редакцією П. Полякова), місячник «Казачье Единство» (виходив у Парижі під редакцією Є. Гетманова), місячник «Казачья Жизнь – Козаче Життя» – орган Козаче-Американського Народного Союзу під редакцією Ф. Бідгая.

З іншою концепцією монархічної Козакії у 1930-40-х роках виступала група гетьманців, очолювана Іваном Полтавцем-Остряницею.

Цвинтар Елмвуд у Чикаго – яскрава ілюстрація до поділу козачої еміграції. Тут, поряд, не лише два пам’ятники козакам, але й могили козаків, із надгробними епітафіями різними мовами.

Ігнат Білий (1887 – 1973) – громадський і політичний діяч Кубанської Народної Республіки, прибічник політичного союзу російського козацтва з Україною.

Олексій Кулабухов (1880 – 1919) – священик, козачий політик і громадський діяч, член Кубанського уряду (міністр внутрішніх справ у 1918–1919), Кубанської Ради, входив до складу кубанської делегації на Паризькій мирній конференції. Повішений білогвардійцями.  Дві доби білогвардійська влада не дозволяла зняти тіло. Врешті, заборонивши ховати, викинула тіло повішеного на смітник.

Павло Подобєд, керівник БФ “Героїка”